Розділ 15

Тунель, зроблений з натягнутої на каркас темної тканини, мав ширину близько семи метрів і злегка підіймався ліворуч. На підлозі в ньому лежав пухнастий чорний килим, а понад стінами світилися тонкі смуги — іншого освітлення не було.

— Взуття, будь ласка, — шепотів екскурсовод тим, хто заходив. — Будь ласка, всім треба роззутись і взяти взуття з собою.

Ленґдон зняв вихідні туфлі з лакової шкіри й пішов далі в шкарпетках, занурюючись у густий, дуже м’який ворс. Професор відчув, як тіло інстинктивно розслабилося. Навколо чулися полегшені зітхання.

Ідучи вглиб коридору, Ленґдон нарешті помітив, де він закінчується — біля чорної завіси гостей вітали екскурсоводи й видавали кожному щось ніби товстий пляжний рушник.

У тунелі тепер уже замість тихих перемовлянь запала непевна тиша. Ленґдон підійшов до завіси й отримав згорток, який виявився не пляжним рушником, а невеликою пухнастою підстилкою, до одного краю якої була пришита подушечка. Ленґдон подякував і зайшов за завісу.

Удруге за сьогоднішній вечір він зупинився від несподіванки. Хоча професор не міг би описати, чого очікував, але точно не того, що відкрилося його очам по той бік завіси.

«Ми надворі?!»

Ленґдон стояв на краю широкого поля. Угорі розкинулося небо, повне зірок, а вдалині над високим кленом сходив місяць. Теплий вітерець пестив його обличчя, і співали цвіркуни; у повітрі стояв землистий дух свіжоскошеної трави під ногами.

— Пане! — прошепотів екскурсовод, узявши професора під руку, і повів його в поле. — Будь ласка, знаходьте собі місце на траві. Лягайте — і приємного вам вечора!

Ленґдон у шкарпетках обережно пішов полем разом з іншими не менш враженими гостями, більшість яких шукали, де розстелити свою підстилку й лягти. Перукарськи підстрижений газон мав розміри приблизно такі, як хокейний майданчик; його оточували дерева, зарості костриці й рогозу, які шелестіли під вітерцем.

Ленґдон далеко не одразу збагнув, що все це — ілюзія, величезний мистецький витвір.

«Я в такому собі вигадливому планетарії», — подумав він, чудуючись бездоганному, детальному відтворенню реальності.

Сповнене зірок небо проектувалося на стелю і стіни разом із місяцем, рухомими хмарами й далекими пагорбами. Шурхіт дерев і трав був справжній: у приміщенні стояли чи то майстерно зроблені штучні рослини, чи то справжні у прихованих горщиках. Розставлені немовби без ладу по периметру, вони приховували кути величезної зали, створюючи враження природного середовища.

Ленґдон присів на траву, м’яку, мов справжня, але абсолютно суху. Він читав про новий штучний дерн, що його навіть професійні спортсмени не могли відрізнити від справжнього, однак Кірш пішов на крок далі й створив нерівну земляну поверхню з невеликими горбками та заглибинами, як на справжній луці.

Ленґдон згадав, як уперше зіткнувся з оманою чуттів. Він був хлопчаком, який місячної ночі пропливав у крихітному човні затокою, де точився морський бій: на піратському кораблі оглушливо били гармати. У юну голову Ленґдона не вкладалося те, що він перебуває зовсім не в затоці, а в просторому підземному театрі, куди напустили води, аби створити ілюзію в класичному диснейлендівському атракціоні «Пірати Карибського моря».

Цього вечора відчуття були приголомшливо реальні, і поки гості теж намагались осягнути, що відбувається, Ленґдон дивився на них і бачив у їхніх обличчях віддзеркалення власного подиву й захвату. Професор мав віддати належне Едмондові: не так за створення цієї неймовірно правдоподібної ілюзії, як за те, що переконав сотні гостей скинути свої модні туфлі, лягти на траву й дивитися в небо.

«У дитинстві ми так робили, але в якийсь момент припинили».

Ленґдон приліг і поклав голову на подушку, дозволивши тілу зануритись у м’якість трави.

Над головою мерехтіли зірки, і на мить професор знову став підлітком, який лежить на зеленому полі для гольфу клубу Bald Peak опівночі разом із найкращим другом і міркує про таємниці Всесвіту. «Якщо трохи пощастить, — сказав до себе Ленґдон, — Едмонд Кірш, імовірно, відкриє якісь із цих таємниць сьогодні на наших очах».