Розділ 6

— Напевне, все ж і далі вестиму мову про Давида.

— Так, Мікеланджело — золотий стандарт, — мовив з усмішкою Вінстон, — він блискуче розташував свого Давида в дещо жіночному контрапосто: у того звішена розслаблена рука, праща теж повисла: в такий спосіб передано жіночну вразливість. А при тому Давид випромінює шалену, смертельно небезпечну рішучість, його сухожилля й судини напинаються: він готовий убити Голіафа. Цей витвір одночасно і ніжний, і потужний.

Така характеристика справила враження на Ленґдона — він був би радий, коли б його студенти могли так глибоко розуміти шедевр Мікеланджело.

— Маман не відрізняється від Давида, — промовив Вінстон. — Так само сміливо зіставляються архетипні принципи. У природі павук «чорна вдова» — це страшна істота, хижак, що ловить жертву в тенета і вбиває. Та попри цю небезпечність, тут павучиха зображена з повною яйцевою камерою: вона готується дати нове життя, є водночас силою і смерті, і народження — потужний тулуб спирається на неймовірно тонкі ноги, чим передано і силу, і крихкість. Маман можна, якщо хочете, назвати Давидом наших днів.

— Щось не хочеться, — усміхнувся у відповідь Ленґдон. — Але не можу не відзначити: ваш аналіз дав мені неабияку поживу для думки.

— Чудово, то дозвольте мені показати вам найновіший із наших експонатів. Так сталося, що це — оригінальний витвір Едмонда Кірша.

— Правда? Ніколи не знав, що Едмонд — митець.

Вінстон засміявся.

— Ну, моя справа — показати…

Ленґдон дав Вінстону провести себе понад вікнами в простору нішу, де велика група гостей зібралася перед великою грудкою засохлої грязюки, що висіла на стіні. На перший погляд глинистий шмат нагадав Ленґдонові якусь скам’янілість у музеї природи. Однак то була просто глина.

Натомість на грудці були грубо нанесені значки, подібні до тих, які могла б дитина намалювати паличкою на мокрому цементі. Юрба була дещо розчарована.

— Це таке зробив Едмонд? — пирхнула жінка в норковому манто з ботоксом у губах. — Не розумію.

У Ленґдоні пробудилася викладацька жилка; він не витримав і втрутився:

— Власне, дуже розумно зроблено. Поки що це мій улюблений експонат у цьому музеї.

Жінка розвернулась і глянула на професора з трохи надмірною зневагою.

— Правда? То, прошу, просвітіть мене.

«З радістю!» Ленґдон підійшов до значків, грубо намальованих по глиняній поверхні.

— Отже, передусім, — промовив він, — Едмонд цим шматком глини віддає шану найдавнішій людській писемності — клинопису.

Жінка невпевнено зморгнула.