Розділ 52

Професор зайшов туди, світло ввімкнулось, і він побачив елегантну ванну кімнату з раковиною-тюльпаном, душовою кабінкою та унітазом.

Увагу Ленґдона одразу привернув низький старовинний столик, завалений гігієнічним приладдям і ще якимись речами. Та коли він краще їх розгледів, то відсахнувся.

«Боже мій! Едмонд… не може бути!»

Столик нагадував імпровізовану нарколабораторію: використані шприци, пляшечки з таблетками, порожні капсули, навіть закривавлена ганчірка.

Серце Ленґдона впало.

«Едмонд уживав наркотики?»

Ленґдон знав: хімічна залежність у наші дні — аж надто поширена річ, навіть серед багатих і відомих. Доза героїну вже дешевша за упаковку пива, люди ковтають опіоїдні знеболювальні як банальний ібупрофен.

«Так, наркоманією можна пояснити втрату ваги», — подумав Ленґдон, гадаючи, що Едмонд, імовірно, лише вдавав вегана, щоб його схуднення й запалі очі не викликали підозр.

Ленґдон підійшов до столика й узяв одну з пляшечок, прочитав етикетку, очікуючи побачити якийсь із поширених опіоїдів на кшталт оксиконтину чи перкоцету.

Натомість він прочитав: «Доцетаксел».

Здивувавшись, подивився на іншу пляшечку: «Гемцитабін».

«Що ж це таке?» — і заінтригований професор прочитав напис на третій: «Фторурацил».

Ленґдон остовпів. Про ці ліки він чув від гарвардського колеги, і його охопив жах. Професор підняв брошуру, яка лежала серед капсул та шприців, і роздивився її. Вона називалася: «Чи веганізм сповільнює рак підшлункової залози?».

Ленґдон розкрив рота — він зрозумів правду.

Едмонд не був наркоманом.

Він таємно боровся зі смертельною хворобою.