Розділ 52

Ленґдон здивувався, як йому одразу не спала на думку ця картина, щойно Едмонд описав предмет свого відкриття. «Де наше джерело? Яка наша доля?»

Ленґдон придивився до інших елементів картини: собак, котів і птахів, які наче не були зайняті нічим особливим; до примітивної статуї богині в глибині, до гори, переплетеного коріння і дерев. І, звичайно, до славнозвісного «дивного ґоґенівського білого птаха», який сидів біля старої і, за поясненням самого митця, означав «марність слів».

«Марні вони чи ні, — подумав Ленґдон, — а саме по слова ми й прийшли. В ідеалі — з сорока семи літер».

На мить він замислився, чи незвичайна назва картини не є сама тим паролем, який вони шукають, але, прикинувши кількість знаків у французькій та англійській версіях, побачив, що це не так.

— Ну що ж, пошукаємо вірші, — з надією промовив Ленґдон.

— Бібліотека Едмонда — сюди, — Амбра вказала ліворуч углиб широкого коридору, в якому Ленґдон помітив елегантні домашні меблі, що стояли поміж усіляких експонатів і артефактів музею Ґауді.

«Едмонд мешкає в музеї?» У Ленґдона цей факт досі не зовсім укладався в голові. Горище Каси Міла було аж ніяк не найзатишнішим місцем, яке він бачив у житті. Збудоване повністю з каменю й цегли, воно, по суті, являло собою довгий ребристий тунель — петлю з 270 параболічних арок різної висоти на відстані менш ніж метр одна від одної. Вікон було дуже мало, а атмосфера суха й стерильна — вочевидь, особливим чином оброблена, щоб захищати експонати музею Ґауді.

— Зараз підійду, — сказав Ленґдон. — Зайду спочатку до вбиральні Едмонда.

Амбра ніяково озирнулася до дверей.

— Едмонд завжди мене просив ходити до тієї, що в коридорі будинку… чомусь він дуже захищав свій туалет.

— Ну це ж парубоцький барліг — мабуть, у нього там був безлад, то він соромився.

Амбра всміхнулася:

— Здається, це туди, — і показала в дуже темний тунель у протилежному боці від бібліотеки.

— Дякую. Зараз повернуся.

Амбра пішла до кабінету Едмонда, а Ленґдон — у протилежний бік вузьким коридором — драматичним тунелем із цегляних арок, який нагадував йому чи то підземний грот, чи то середньовічні катакомби. Моторошності додавало те, що на кожному кроці спрацьовували сенсори й вмикали лампочки біля підніжжя арок, освітлюючи йому дорогу.

Ленґдон пройшов елегантну читальню, маленький гімнастичний зал, навіть комору, а між ними раз у раз траплялися вітрини з малюнками Ґауді, архітектурними начерками, об’ємні моделі його будинків.

Проходячи підсвічену вітрину з біологічними експонатами, Ленґдон вражено спинився: там лежали викопні рештки давньої риби, елегантна мушля наутилуса, звивистий скелет змії. На якусь мить професорові здалося, ніби Едмонд сам поставив цю вітрину, — можливо, з огляду на свої пошуки джерела життя. Тоді Ленґдон прочитав табличку — і зрозумів: ці предмети належали Ґауді й знайшли відображення в різних архітектурних деталях цієї будівлі: луска стала малюнком із плиток на стінах, мушля — закрутом спуску в гараж, а скелет змії — сотнями ребер цієї-таки галереї.

Також біля експонатів були написані скромні слова архітектора:

Ніщо не придумане й не винайдене, адже спочатку воно записано в природі.

Оригінальність полягає в поверненні до джерела.