Розділ 104

Ленґдон дивився у вікно — і не вірив власним вухам.

— [email protected]… це — ви!

— Так. Ну має ж хтось роздувати ажіотаж для Едмонда. А кому це може вдатися краще, ніж мені? Я створив акаунт [email protected], щоб надсилати повідомлення на сайти теоретиків змови. Ви ж знаєте, інтриги живуть власним життям, і, за моїми оцінками, інтернет-діяльність Монте мала збільшити загальну кількість глядачів Едмонда на цілих 500 відсотків. У дійсності ж ця цифра дорівнювала 620 відсоткам. Як ви казали раніше, Едмонд би пишався.

Кабінку розгойдував вітер, і Ленґдон щосили намагався розібратися, що це означає.

— Вінстоне… а вас Едмонд просив це робити?

— Безпосередньо — ні, але, за його вказівками, я мав би знайти творчий спосіб домогтися якнайбільшої кількості глядачів.

— А якби вас вистежили? — спитав Ленґдон. — Monte@iglesia — не найбільш загадковий псевдонім, який я бачив у житті.

— Про моє існування знає зовсім мало людей, а приблизно за вісім хвилин я безповоротно видалюся, тож це мене не хвилює. Так званий Монте якнайкраще прислужився інтересам Едмонда, і, як я вже казав, мені здається, містер Кірш був би надзвичайно радий дізнатися, як гарно все вдалося!

— Гарно вдалося?! Едмонд загинув!

— Ви мене неправильно зрозуміли, — зовсім не знітився Вінстон. — Я вів мову про охоплення глядацької аудиторії, а це, як я вже казав, була моя головна директива.

Спокійний тон Вінстона нагадав Ленґдонові: хоча в телефоні лунає людський голос, але говорить з ним зовсім не людина.

— Смерть Едмонда — це жахлива трагедія, — додав Вінстон, — і, звичайно, я був би радий, коли б він лишався живий. Але варто знати, що він зі своєю смертю вже встиг змиритися. Місяць тому він просив мене пошукати найкращі способи асистованого самогубства. Перечитавши кількасот прецедентів, я обрав десять грамів секобарбіталу — він їх придбав і тримав під рукою.

У Ленґдона серце впало.

— Едмонд збирався накласти на себе руки?

— Саме так. І ставився до цього з гумором. Під час мозкового штурму щодо того, як посилити презентацію в музеї, він жартував, що, певне, наприкінці презентації йому треба випити ті таблетки — і померти на сцені.

— Прямо так і сказав? — Ленґдон був вражений.

— Він це дуже легко сприймав. Жартував, мовляв, ніщо так не підіймає рейтинг телепередачі, як видовище чиєї-небудь смерті. І, звичайно, мав рацію. Якщо проаналізувати ті медіаподії, які зібрали найбільшу аудиторію, то майже в усіх….

— Вінстоне, припиніть! Це нездоровий погляд на речі!

«Ну скільки ж воно ще їхатиме?!» — Ленґдонові раптом стало тісно в кабінці канатки. Примружившись до яскравого сонця, він подивився вперед — там було видно тільки вежі й канати. «Зараз зварюся», — подумав він. Голова у професора йшла обертом.

— Професоре, — звернувся до нього Вінстон. — Ви більше ні про що не хотіли б мене спитати?