РОЗДІЛ 39

Він кивнув у бік маратів, ледь за кілометр від нього.

— Вони зупинилися, — сказав він їй. — Поза межею досяжності для наших найкращих луків, навіть для гольдерів, і чекають.

— Чого?

Він знизав плечима.

— Можливо, сходу сонця. Якщо вони почекають кілька хвилин, сонце буде бити по наших очах, коли доведеться стріляти.

— Це завдасть нам неприємностей?

Він знову знизав плечима.

— Та вже не допоможе.

Вона кивнула.

— Як довго ми зможемо їх стримувати?

— Не скажу. Якщо ми зможемо відкидати їх і від стін, і від воріт, то достатньо довго.

— Досить довго, щоб надати групі возів достатньо часу на втечу?

Він подивився на неї.

— Гольдерські вози?

Амара кивнула.

— Ми зараз завантажуємо їх з жінками і дітьми.

Джиральді ще якийсь момент дивився на неї, а потім кивнув.

— Гаразд. Ми затримаємо їх. Вибачте. — Він повернувся і відступив із зубців, щоб зустріти задиханого легіонера, який піднявся знизу. Амара відійшла вбік. Джиральді нахмурився і запитав:

— Де фляжки, солдат?

Легіонер відсалютував.