РОЗДІЛ 39

— Той, хто незабаром помре, може дозволити собі бути грубим, — зауважив голос Фіделіаса. — Я хотів би зробити вам пропозицію.

— Ні, - сказала Амара. — Не витрачайте свого часу. Я її не прийму.

— Приймете, — сказав Фіделіас. — Тому що ви не захочете, щоб жінки та діти за цими стінами теж були вбиті з рештою вас.

Амара закам'яніла. Їй раптом стало холодно.

— Залиште фортецю, — сказав Фіделіас. — Ви. Ведіть жінок та дітей у Риву. Я дам моїм лицарям наказ і марати затримаються теж, щоб надати вам безпечний привід.

— Ні, - прошепотіла вона. — Ви брешете. Ви не можете керувати маратами.

— Не будьте такою впевненою, — сказав Фіделіас. — Амара, мені не подобається те, що треба зробити. Але ви можете змінити ситуацію. Ви можете врятувати життя невинних людей королівства. Ви поведете їх. Якщо ви не зробите цього особисто, ніякої угоди не буде. — На секунду настала тиша, і він продовжив, з втомою у голосі: — Ти не знаєш, що ти робиш, дівчинко. Я не хочу бачити, як ти помреш через це. І якщо я можу врятувати кілька десятків людей, включаючи тебе, я буду почувати себе набагато краще.

Амара заплющила очі, у голові все змішалось. Сморід спалених трупів, вмісту животів, розірваних воронами, знову прилинув до неї. Вона була курсором, кваліфікованим фехтувальником, агентом Корони, мала нагороду за хоробрість, але не хотіла вмирати. Смерть лякала її. Вона бачила людей, яких убивали марати, і ніхто з них не вмирав легко. Раніше вона жартувала, що ніколи не захоче закінчити своє життя менш ніж геройською смертю, але реальність була іншою. У ній не було ніякої театральності, ніякої абстрактної філософії. Тільки тваринний страх, муки і біль.

Це має сенс, — переконувала вона себе. Фіделіас не був чудовиськом. Він був людиною, як будь-хто інший. Він піклувався про неї, коли вони працювали разом. Майже як батько, в певному сенсі. Було розумно припустити, що він справді не хоче її смерті, якщо цього можна уникнути.

І якби вона могла врятувати ще кількадесят людей, якби вона могла вивести тих, хто напевне помре у майбутній битві, то, безумовно, це варто було зробити. Звичайно, ніякої ганьби у втечі не було, як і ганьби перед Короною.

Або перед Бернардом.

Це було б правильно. Фіделіас підказав їй вихід. Втечу.

— Амара, — м'яким голосом почав Фіделіас. — у вас не так багато часу. Ви повинні швидко організувати відхід, якщо хочете зберегти людей.

Вона одразу відчула пастку. Хоча вона цього не розуміла, хоч і не знала, де саме вона лежала, вона зрозуміла, що він хоче засліпити її — зіграти на її сирих емоціях, на страхові, на бажанні захистити інших, на необхідності зберегти власну гордість. Він грав на них, намагався ввести її в емоційний стан поразки та розпачу, як і тоді, коли він зрадив її раніше.

— Я повинна швидко зникнути, — тихо сказала вона. — Я повинна піти. Або ніякої угоди не буде. — Вона глибоко вдихнула і сказала: — Чому ви хочете переконатися, що я не був частиною цієї битви, Фіделіас? Чому саме зараз, а не годину тому? Чому ви зробили цю пропозицію лише після того, як побачили, що я спостерігаю за ворогом?

— Не робіть цього, Амара, — сказав він. — Не виправдовуйте свій намір покінчити з життям. Не дозволяйте вбити невинних дітей.

Вона сковтнула. Звичайно, він був правий. Можливо, нею маніпулювали. Можливо, прийнявши його пропозицію, вона принесе незначну користь. Але чи може вона дійсно сперечатися проти його аргументів? Чи може вона спробувати зіграти на рівних проти нього тепер, коли вона майже напевно помре? І коли це коштуватиме життя багатьом дітям.

Утікай. Збережи їх. А потім переживай разом з короною втрату долини.

— Ваша мета, як курсора, полягає в тому, щоб рятувати життя, Амара. Будьте вірні вашій вищій цілі. І дозвольте мені залишатись вірним такому ж вибору.

Ворони кружляли і сідали навколо неї. Вона відкрила рот, щоб погодитися.