РОЗДІЛ 37

— Ми не можемо. Ті лицарі атакували не тільки ворота. Деякі полетіли до стаєнь і налякали коней. Вони іржанням притягли до себе десь півдюжини хедбанів. Коней не залишилося.

Амара глянула на нього.

— Чи не можуть вони іти пішки?

— Ми розмовляли з Пірелом і Джиральді про це. Навіть на дорозі жінки та діти не можуть бігти швидше, ніж марати. Навіть якщо ми протримаємось як можна довше, нам просто не вистачить людей. Більшість сімей не хоче їхати. Вони вирішили, що залишаться і будуть битися, а не будуть вбиті на дорозі. Піреліус підтримує такі настрої. І каже їм, що з Риви обов'язково підійде підкріплення.

— Ні, - сказала Амара, онімівши. — Я не сподівалася, що у них буде так багато повітряних лицарів, що вони зможуть контролювати долину зверху. Не думаю, що хтось зміг би прорвати їхнє кільце.

Бернард кивнув.

— Ми вислали вісників, з простих солдатів, щоб попередити стедгольди. Сподіваємось, це дасть їм трохи часу. Якщо вони одразу підуть на Риву, то ще зможуть вийти з долини… — Він втомлено опустив голову.

Амара встала і притиснулася до нього. Він пригорнув її, і вони мовчки стояли якийсь час. Займався світанок.

— Ви теж повинні піти з ними, — сказав Бернард. — Ви можете полетіти звідси. Ви повинні передати звістку Першому Лордові.

— Я могла би полетіти, — сказала Амара, — але мій обов'язок — зробити все, що я можу, щоб визначити ворога. Мені потрібно дізнатись, хто це почав. Щоб притягнути його до відповідальності. Я не можу просто так залишити це.

— Для цього немає ніякої потреби помирати тут, графиня.

— У цьому аргументі немає сенсу, стедгольдер. І я не можу летіти. Не зараз. Я надто втомлена. — Вона поклала щоку на його плече. Він був сильним і теплим, а вона потребувала будь-якого спокою, який відчувала у ньому.

Через хвильку вона відчула, що він огортає її рукою, і притиснулася до нього.

— Пробач мені, Бернард, — сказала вона. — Мені шкода, що я не діяла швидше. Не зробила щось краще. Мені шкода твою сестру, і твого племінника.

Він зітхнув. А коли заговорив, його голос звучав грубо, спокійно.

— Нічого шкодувати. Я просто сподіваюсь, в ім'я фурій, що з ними все в порядку.

Вона торкнулася його руки, і вони стояли разом, тихо, під карканням ворон перед ними та стогонами вмираючих у дворі.

Помітно посвітлішало, і Амара відчула, як Бернард раптово швидко задихав.

— Милосердні фурії…

Вона відкрила очі і глянула на рівнину за гарнізоном, яку освітило сонце, достатньо піднявшись на небо, і спалахнуло на морі блідих тіл.