РОЗДІЛ 37

— Зараз їм не потрібно багато наказувати, — сказав Піреліус. — Вони будуть тримати стіну, а я триматиму ворота, або ми всі будемо мертві в найближчі півгодини.

— Як вони можуть утримувати стіни?

— Вони не зможуть триматися довго, — сказав він. — Вам доведеться щось придумати.

Амара схопилася:

— Що? Це не план оборони!

— Це все, що я маю, — сказав Піреліус. — Графиня, я закликаю фурій у свідки, що ви така ж розумна як і хоробра. Якщо ви не знайдете якийсь спосіб відігнати їх, ми помремо прямо тут. — І з цими словами він кивнув Амарі і пішов до зруйнованих воріт. Він зупинився на півдорозі, щоб підібрати довгу важку дерев'яну оглоблю, що валялася біля розбитого камінням воза. Він різко повернувся і вручив її Бернарду, який якраз підвівся.

— Що ви хочете, щоб я робив? — запитав Бернард.

— Слідуй за мною, — сказав Піреліус. — Оберігай мене зі спини. Забудь про все інше. — Потім він повернувся і пішов у бій біля воріт. З кількома суворими, лайливими фразами, він пробрався між молодими легіонерами і витягнув свій меч. Через декілька секунд троє вояків-маратів лежали на землі, кров хлюпала з їхніх ран, і наступ маратів припинився.

Піреліус змарнував кілька митей на молодих легіонерів, пояснюючи їм нове завдання, і після деяких вагань вони рушили на стіну, піднімаючись по сходах з відрами води, щоб охолодити розжарений камінь.

Піреліус залишився стояти перед воротами. Амара побачила, як він накинув на свої губи похмуро-ввічливу маленьку усмішку. Він поклонився марату, який стояв одразу за воротами, а потім пальцями однієї руки запросив його іти вперед.

Бернард перехопив зручніше важку дерев'яну оглоблю, і повернувся назад, лицем до Амари. Його очі були ще трохи розширеними, і дихання було важким і поривчастим, але він вже отямився і тепер стояв десь за десять футів позаду Пірелла, на сторожі.

Амарі захотілося закричати від розчарування, коли марати знову почав пролазити через ворота, один за іншим. Парсіанський фехтувальник вступав з ними у поєдинок, і перший, другий, а потім третій варвари попадали від темного меча. Але навіть Піреліус не був невразливим. Пара воїнів пройшли ворота разом. Пірел акуратно відбив удар списа і розвернувся, щоб дістати іншого воїна — і завагався, зіткнувшись з напівголою молодою маратською жінкою.

Він не коливався довше, ніж на час одного дихання, перш ніж його меч подався вперед, цілячи їй між грудей, але ця затримка дорого йому коштувала. Марат поруч з ним встиг замахнутися, щоби ударити списом по його коліні, і якби Бернард не зробив крок вперед, щоб покласти молодого воїна на землю з розтрощеною головою, Піреліус, можливо, був би покалічений.

Мечник незадоволено скривився, відреагувавши легкою лайкою, і продовжив те, що, на думку Амари, в кінцевому підсумку було безнадійним, хоч і героїчним захистом воріт.

До неї підійшов Харґер, з запалими від виснаження очима, відтягнувши її від стіни, на якій Амара тепер бачила легіонерів, що вже билися з ворогом, знову чулися крики хедбанів і їх маратів-господарів.

— Леді, - закричав Харґер. — Що нам робити?

Амарі захотілося накричати на нього — вона була розчарована і налякана. На її очах молодий легіонер упав з стіни, він кричав і затискав своє обличчя, а кров лилася поміж його пальців. Він впав не більше ніж за кілька метрів від них. Бернард ледь встиг відбити раптово висунутий спис, коли інший марат заходив на Пірела з флангу.

Звідки їй знати, що робити? Вона не була військовим стратегом. Але розуміла, що різка втрата серед лицарів гарнізону на стіні послабила їхню оборону. Як вона могла поповнити цю втрату?

Амара різко видихнула. Вона цього не знала, але…

Вона сховала меч і схопила Харґера за рукав.