РОЗДІЛ 35

Амара вийшла з казарми на свіже повітря, сховала меч і глибоко вдихнула. Майже одразу вона почула знайомий рев невеликих вихорів вітру і побачила пару поспішно одітих повітряних лицарів, що знялися в нічне небо під різними кутами і напрямками — безсумнівно, гінці до Риви.

Нарешті вона добилася свого. Гарнізон готувався до оборони. Солдати почали збирати на площі в центрі міста. Запалили світло. Сотники лаялися, роздаючи накази, а барабанщик почав відбивати підйом. Загавкали собаки, з деяких будівель почали виходити жінки та діти, до інших будинків були відправлені солдати, щоб розбудити тих, хто знаходився зовні фортеці, і залучити їх до захисту стін.

Тепер все в руках солдатів, подумала Амара. Її частина роботи була зроблена. Вона була очима Корони, її руками, і зуміла попередити захисників Алери. Поки що цього було достатньо. Вона знайшла темне місце біля важких мурів міста, сіла і оперлася спиною на стіну, відкинувши голову на камінь. Її тіло боліло від недавнього напруження, полегшення охопило її, як міцний спирт, змусивши відчувати себе важкою і втомленою. Так, дуже втомленою.

Вона підвела очі на зірки, які виднілися крізь розриви у блідих хмарах, і навіть трохи здивувалася, що не плаче від пережитого. Вона була занадто втомлена, щоб плакати.

Барабани били, зазвучали труби, різкими нахабними тонами зазиваючи окремі сотні та загони Легіону. Чоловіки почали підніматися на стіни, інші вже носили воду, готуючись до майбутніх пожеж. Заклинателі води, військові — такі як Хаггер, і цивільні — дружини та дочки легіонерів, розчищали шлях до критих притулків усередині стін, де водою заповнювалися ванни і готувалися до прийому поранених. Вогневики, як правило, стояли на стінах, а повітряні лицарі гарнізону злетіли у повітря, це був в патруль, який повинен був попередити і захистити фортецю від будь-якої несподіваної атаки з темного нічного неба. Заклинателі землі трималися біля воріт та на стінах, їхня зброя була поруч, а голі руки спиралися на камінь оборонних споруд, закликаючи своїх фурій наповнити їх енергією і силою.

Вітер, який прилетів з півночі, приніс Амарі запах далекого Льодового моря, а ще запахи людей і сталі. Коли далеке світло почало освітлювати східний край неба, всі приготування закінчилися. Напружене очікування охопило всіх всередині стін. З однієї з казарм, які спорожніли від солдатів і тепер були наповнені дітьми з містечка, чулася колискова, голос був солодким і ніжним.

Амара відірвалася від стіни і пішла до воріт, які виходили в землю маратів за гарнізоном. Солдати, які вартували біля сходів, зупинили її, але сотник Джиральді побачив її і махнув їм рукою. Вона пішла по сходах, які вели до зубців над воротами, де лучники та заклинателі вогню готувалися зустріти смертельним дощем всіх, хто намагатиметься підійти до воріт міста.

Джиральді стояв поруч із Пірелом, який тепер був одітий у броню з блискучої сталі. Парсіанський мечник подивився на неї, а потім у темряву.

— Вогню не було, — сказав він. — Сигнальні вогнища не горять на сторожових вежах.

Джиральді тихо сказав:

— Один з моїх людей бачив вогонь трохи раніше. Ми вислали розвідника подивитися.

Амара сковтнула.

— Він ще не повернувся?

— Ні, леді, - сказав Джиральді, його голос був стривоженим. — Ще ні.

— Тихіше, — різко сказав один з легіонерів, молодик з великими вухами. Він нахилився над стіною і підвів одну руку до вуха, а Циррус злегка притиснувся до Амари, щоб не заважати молодому чоловікові слухати.

— Кінь, — сказав він. — Один вершник.

— Світло, — наказав Піреліус, і команда пролунала далі по стінах. Один за одним заклинателі вогню запалювали вогні, які, поблискучи синім холодним сяйвом, побігли по поверхні стін, відкидаючи світло у передранкову темряву.

Протягом деякого часу не відбувалося нічого. А тоді почувся звук копит галопуючого коня. Через кілька секунд у синьому світлі з'явився Бернард, який летів до гарнізону на замиленому сірому коні, з піною на губах та кров'ю від шпор, з зірваним шматком шкіри, що звисав з стегна задньої ноги жеребця. Коли Бернард під'їхав ближче, кінь став на диби і заіржав, і Амара не могла зрозуміти, як стедгольдер утримався на ньому і зумів направити тварину до воріт.

— Відкрийте ворота! — крикнув Бернар. — Впустіть!

Джиральді почекав до останньої миті, перш ніж дати команду — ворота відкрили а потім поспішно закрили за змиленим конем, ледь він пробіг через прохід. Якийсь легіонер підбіг взяти тварину, але кінь замахав головою і панічно заіржав.