РОЗДІЛ 29

— У будь-якому випадку, ми будемо у віддаленні від них на відкритому просторі і в повітрі.

— А якщо серед них є Повітряні Лицарі?

— Я просто повинна буду летіти швидше, — сказала Амара. Вона нахилилася. — Я ще їх не бачила. Навіть на такому слабому вітрі важко триматися позиції. А якщо вони високо вгорі, то хмари їх закривають — але і нас також.

Бернард нахилився і торкнувся землі однією рукою.

— Почекай. — Його голос був напруженим, і через мить він зашепотів швидко і дуже тихо. — Вони близько. Ми більше не можемо залишатися тут. Земля надто тверда. Сховатися нам не вдасться.

— Я готова, — сказала Амара.

Бернард кивнув, і відкрив очі, обличчя було наповнене смутком і втомою, але й рішучістю. Вони побігли через ліс.

Знадобилося декілька хвилин, щоб досягти краю лісу та вибігти на відкритий простір і побачити гарнізон.

Це була фортеця між двох гір, що піднімалися крутими схилами вверх. Долину перекривала похмура сіра стіна, що тягнулася по всій довжині ущелини і блокувала вихід з долини з похмурою ефективністю. За стіною починалися землі маратів, стіна була близько двадцяти футів висотою і майже такої ж товщини, з гладкого сірого каменю, стіни завершувалися парапетами і гострими зубцями. Поблискуючі бронею легіонери стояли у башточках на стіні, у червоних плащах з золотим, кольорами Високого лорда Риви.

Біля стіни знаходився табір легіонерів, майже такий як звичайний табір, але побудований з каменю, а не з дерева та землі, оточений стінами лише у десять футів висотою. На стінах охоронців не було видно, хоч вони могли там стояти. Навколо табору юрмилися тимчасові будинки, непоказні і навіть непристойні споруди, яким, тим не менше, якось вдавалося триматися купи, утворюючи невелике містечко. Ворота гарнізону зі сторони долини були відкритими, і тракт, який звивався через долину, зникав у них. Люди у місті метушилися, лунали гучні звуки будівництва, а також дехто заходив у ворота і виходив з них. Діти бігали по льоду та снігу, бавлячись, як завжди. Амара могла навіть побачити собак, коней, пару овець і дим з десятка кухонь.

— Ворота відкриті, - сказала вона.

— Добре, — сказав Бернард. — Спробуємо добігти. Я знаю кількох легіонерів, які там служать. У нас не повинно бути ніяких проблем, щоб зустрітися з Гремом. Просто пам'ятайте: вести себе слід ввічливо і шанобливо.

— Гаразд, — нетерпляче сказала Амара.

— Я маю на увазі, - сказав Бернард. — що Грем запальний, і він запросто здатний вкинути нас у в'язницю, поки не охолоне. Не провокуйте його.

— Спробую, — сказала Амара. — Ви можете сказати, чи вони наближаються?

Бернард заперечливо похитав головою.

— Тоді біжімо. Тримайте очі відкритими, і якщо побачите, що хтось наздоганяє нас, ми злетимо у повітря. — Амара поглянула на рівнину і в останній раз підняла очі на небо, оперлася на травмовану щиколотку, і побігла до гарнізону по змерзлій землі. Бернард важко гупав кількома кроками позаду.

Перебіг здавався вічним, а Амара не раз лякалася за свою щиколотку, неодноразово маючи можливість її підвернути ще раз, особливо коли повертала голову, спостерігаючи, чи немає погоні.

Але, попри весь їхній страх з'явитися на відкритому просторі, вони добігли до зовнішніх будинків, а потім і до воріт гарнізону без пригод.

Пара молодих легіонерів стояла біля воріт на варті, їм було явно нудно, вони вже оділи важкі плащі від холоду, і рукавички. Один з них був небритий (що суворо каралося у Легіонах, як було відомо Амарі), а інший носив плащ, який, здавалося, не був стандартним для Легіону, його тканина була дорожчою, а колір яскравіший.