Розділ «Тема 3. Адміністративне право Федеративної Республіки Німеччина»

2) закон орієнтується на прийняття рішень. Публічна адміністрація розглядається як організація для прийняття обов'язкових до виконання рішень. Реальні дії, спрощена публічно-адміністративна діяльність або адміністративні послуги цікавлять закон лише настільки, наскільки йдеться про рішення, які покладено в основу цих видів діяльності;

3) щодо самих рішень, ідеться передусім про рішення окремого випадку, які закон ставить у центр своєї уваги (§ 9). Урегульована публічно-адміністративна діяльність є виконавчою діяльністю. Адміністративне нормотворення як форма конкретизації та самопрограмування, яка зазвичай лежить між парламентським законом і виконанням у конкретному випадку, не посідає ніякого місця в систематиці закону;

4) серед виконавчих рішень переважає одностороннє врегулювання. Центральним інститутом стає адміністративний акт. З іншого боку, публічно-правові договори для органів публічної адміністрації теж здобувають своє визнання. Хоча закон звертається передусім до (субординаційно-правових) договорів у тих ситуаціях, у яких договір заміняє адміністративний акт (§ 54 речення 2). Координаційно-правовий договір і пов'язані з ним ситуації, в яких орган публічної адміністрації та договірний партнер рівнозначно і спільно беруть участь у конкретизації суспільних благ, залишається дещо осторонь;

5) закон виходить із функції адміністративної послуги процедурно-правових положень стосовно матеріального права (§ 46). За цим стоїть специфічне розуміння правильності рішень, яке більше орієнтоване на контроль, ніж на діяльність, і визнає за судовим контролем його центральне місце;

6) комунікативні зв'язки між громадянами й публічною адміністрацією розглядаються як правові відносини з жорстко визначеними ролями. Громадянин переслідує свої індивідуальні права; публічна адміністрація хоча й зв'язана правом, але, врешті-решт, сама несе відповідальність за визначення загального суспільного блага. Особливо чітко це розкривається у проявах принципу офіційності (§ 24);

7) за уявленнями закону, інтереси громадянина спрямовані, насамперед, на збереження становища колись досягнутих пільг. Центральну роль відіграють правнича безпека, юридична чинність і захист довіри (§ 43, 48, 59). Захист довіри був ключовою темою під час розроблення закону. Основа довіри грунтується на тому уявленні, що публічна адміністрація самостійно несе відповідальність за правомірність своїх актів;

8) діючу публічну адміністрацію представлено в законі як згуртовану єдність. Панує принцип тримання змісту документів у таємниці, дія якого послаблюється лише правом учасників процедури на ознайомлення з матеріалами справи (§ 29). Рух даних всередині адміністрації закон не розглядає як самостійну правову проблему;

9) закон сконцентровано всередині країни. Заходи міжнародної публічно-адміністративної діяльності не належать до сфери його інтересів, про що свідчать незначні за обсягом норми про врегулювання порядку надання взаємної допомоги між органами публічної адміністрації.

Адміністративні процедури виконують службову функцію: вони покликані забезпечити прийняття службових рішень у результаті планомірних управлінських дій. Це процедури, в результаті яких держава виконує свої завдання, керуючись основними принципами, що виходять із Основного закону чи норм законів.

Однак вважається, що принцип верховенства закону (про який йшлося раніше) має розумні межі і не може перетворюватися на відносини тотальної залежності, здатні паралізувати власні дії публічної адміністрації.

У рішеннях Федерального конституційного суду зазначається, що належить у першу чергу до діяльності примусової адміністрації, була розвинута теорія значимості. Згідно з цією теорією самого факту прийняття беззмістовного рішення уповноважую чого закону недостатньо. Законодавець не може відкладати в підзаконні акти прийняття рішень, а сам повинен його прийняти.

Безумовно, що законодавець неспроможний передбачити всі можливі життєві ситуації. Тому закони надають адміністрації можливість діяти, для вибору форм діяльності надається можливість проявляти гнучкість, враховуючи обставини та конкретні випадки. Це - простір для розсуду, яким закони наділяють адміністрацію. Про розсуд йдеться тоді, коли адміністрація за визначених законом обставин може вибирати між різними способами дій.

У текстах законів розсуд визначається за допомогою слів "може" чи "має право". Наприклад, Закон про збори і демонстрації встановлює: "Орган може розпустити незаконне зібрання" (може, але не зобов'язаний).

Виділяють різні види розсуду. При рішенні за розсудом йдеться про те, що орган здійснює взагалі будь-які дії. У випадку вибору на розсуд орган вибирає одно із багатьох можливих дій з певними правовими наслідками.

4. Інститут адміністративного акта.

Адміністративний акт залишається важливою формою адміністративної діяльності. Як форма діяльності адміністративний акт виконує чотири функції:

- з адміністративно-правової точки зору він є важливим засобом завершення адміністративно-правової процедури;

- стосовно матеріального права він конкретизує правовідносини між адміністрацією і громадянами, абстрактно передбачені законом;

- у процесуально-правовому відношенні він відкриває специфічні можливості правового захисту, такі як процедура заперечення, позови про оскарження чи примусове виконання;

- з виконавчо-правової точки зору адміністративний акт, який містить заборону чи примус є виконавчим документом, про що йдеться у Законі про адміністративне виконання.