Розділ перший. Дидактика як галузь педагогічних знань

Процес виховання людини – складний, багатогранний і багатоаспектний процес, його складовими є навчання, виховання (у вузькому значенні цього слова) і розвиток. Однак навчання завжди проходить в єдності з вихованням і розвитком людини, при цьому важливо, що основою для здійснення обох цих складових навчально-виховного процесу є саме навчання.

Сьогодні більшість педагогів розглядають педагогіку як комплекс педагогічних наук, тобто як комплекс наук про виховання людини. Однією зі складових цього комплексу є дидактика. Якщо ж дидактику розглядати як частину педагогіки, яка вивчає процес навчання, то може статися так, що залишаться осторонь проблеми забезпечення єдності навчання, виховання і розвитку учнів. Автор намагається показати дидактику як самостійну педагогічну науку і тому навчання, виховання та розвиток людини розглядаються в їх органічному зв'язку. Саме тому виклад змісту дидактики розпочинається з деякого екскурсу в педагогіку, тим самим створюється основа для руху думки читача від цілого до частин.

1.1. Виховання – фундаментальна основа буття людського суспільства

1.1.1. Роль праці у виникненні виховання.

1.1.2. Напрями розвитку людської цивілізації.

Нинішнє покоління людей живе у вік техніки, у вік науково-технічного і соціального прогресу. Інформатизація та комп'ютеризація усього нашого життя, в тому числі й усього виробництва, стали найхарактернішою ознакою нашого часу. Саме тому осмислення техніки в її сучасних чи древніх формах приводить багатьох науковців до переоцінки загальноприйнятих теорій людини, адже зрозуміти природу людини, прогресу, техніки можна лише в єдності цих феноменів.

Зміст і суть техніки і прогресу переосмислюється з позицій найновішої антропологічної концепції. Смисл її зводиться до того, що вибір конкретних альтернатив цивілізацій у першопочаткові моменти історії людства цілком залежав від розгортання тих чи інших граней людського потенціалу. Іншими словами, історія людства могла рухатися у найрізноманітніших напрямах, залежно від того, який бік людської активності отримав переважаючий розвиток.

У джерел людства, як стверджують філософи, виднілися різноманітні перспективи. Крім технічної цивілізації, могла, наприклад, розвиватися цивілізація біологічна, біотехнічна, чи, наприклад, духовно-медіативна. Якби древня людина стала розвивати свої тілесні сили, виявляти величезні резерви власної фізичної природи, то це призвело б до наслідків, які сьогодні навіть важко уявити. Орієнтуючись на внутрішні резерви організму, людина не залучала б зовнішні пристосування, не застосовувала б їх. Вона б розвинула у собі такі здатності, які сьогодні асоціюються з ефектами лавитації, тобто з ефектами пересування тіл, підняттям свого тіла над землею силою своєї думки.

Інша, медіативно-духовна альтернатива зв'язана з мобілізацією всіх внутрішніх ресурсів людського духу. На думку деяких філософів ідея еволюційного розвитку цивілізації спочатку виступала у формі містичного ритуалу та міфу. Вона передбачала перетворення свідомості, розвиток його медіативних якостей, а вже потім набрала форм, які зумовили еволюцію по нинішньому, практично-прагматичному шляху. Ще не було ніяких засобів праці, а вже була магія. Містичні співи і танці тоді й складали суть людської природи. По шляху активізації медіативно-духовних ресурсів людини пішли східні народи, про що свідчать створені ними древні релігії, які вимагають від людини повного її злиття з космосом, з Всесвітом. Якби людство пішло цим шляхом, воно б розвинуло антропологічні і духовні багатства людини у зовсім іншій мірі, ніж це ми бачимо сьогодні.

Ще одна цивілізація – біотехнічна. Вона засновується на тому, що людина на початку своєї історії володіла таким багатоцільовим знаряддям, як своє власне тіло, яке було більш важливішим, ніж будь-яке зовнішнє пристосування. Пластичність та універсальність функцій різних органів тіла сприяли розвитку унікальної природи людини.

Що стосується різних видів техніки, різних пристосувань, то вони є лише спеціалізованими фрагментами біотехніки. Тіло володіє такими функціями, що їх розвиток цілком задовольнив би людину у створенні сприятливих умов для життя без будь- якого застосування різних зовнішніх пристосувань.

У наявній історії людства потенціал особистості реалізовано надзвичайно бідно. Європейська людина відмовилась від медіативного занурення і від культу власного тіла. Нею заволоділо величезне бажання пізнання світу і підкорення його. Вона сліпо довірилась своєму розуму, відкинула інші благодатні сфери своєї свідомості. В результаті багато зон психіки людини стали атрофовані. Людина втратила здатність до тренування свого духу і тіла і пройнялась пагубним бажанням підкорити собі світ за допомогою техніки. Вже древня людина взяла собі у руки знаряддя, з допомогою якого розраховувала підсилити свою власну могутність. Та у цьому розрахунку не на себе, а на важіль, на плуг, на колесо, взагалі на будь-який пристрій, що замінює функцію тіла, вона й втратила себе. Люди перестали довіряти своїй природі, відмовились від розвитку та удосконалення духу. Озброївшись каменем, молотком, плугом та іншими, а сьогодні дуже потужними і дуже могутніми знаряддями, вона звернула свої погляди не на внутрішній, а на зовнішній світ.

Якби еволюційний розвиток людства пішов іншим шляхом, то і зміст та форми виховання прийняли б зовсім інший характер, ніж вони є сьогодні, хоча суть виховання у найзагальнішому значенні цього поняття як підготовки молоді до життя у формі передачі досвіду від покоління старшого до покоління молодшого, напевне залишилась би без змін. Очевидно характер виховання визначається тим напрямом людської цивілізації, яким вона пішла у своєму розвитку.

Чому еволюційний розвиток людської цивілізації пішов саме сьогоднішнім, а не іншим шляхом, відомо тільки одному

Богу, можливо це певна розплата за гріх перших людей у раю, можливо це витівка природи, яку людина ніколи не зрозуміє до кінця. Так само як не зрозуміє, чому природа прийняла той варіант продовження роду, який нам відомо сьогодні, адже стало відомо, що є інші альтернативні шляхи цього продовження, більш перспективні, адже спектр можливостей жінки значно вужчий, ніж спектр можливостей розвитку чоловіка, мужчини. Проте ми опинилися на такому шляху цивілізації, який характеризує технічну альтернативу людської цивілізації і він, грубо кажучі, замовляє свій характер виховання, своє розуміння виховання і такі його форми і зміст, які адекватні саме такому напрямку цивілізації.

Двадцяте століття було століттям науки й техніки. Поряд із XVII століттям, якому людство повинно поставити пам'ятник за те, що більшість відкриттів, які зумовили фундаментальний прорив у пізнанні світу, були зроблені саме в ньому, XX століття було століттям науки й техніки. Враження таке, що людина спочатку вирішила поглянути навколо себе, роздивитись той світ, в якому вона живе, і їй захотілося полегшити свою працю, своє життя, а вже потім нарешті поглянути на себе зсередини, щоб удосконалити себе, удосконалити свої можливості, розвинути свої потенційні сили. Тому, найбільш імовірно, XXI століття буде століттям Людини.

Сучасні погляди на теорію і практику навчання базуються на закономірностях розвитку пам'яті, мислення, уяви, та на закономірностях спілкування і практичної діяльності. Образно кажучи, "експлуатація" раціональної сфери людини в лоні технічної цивілізації при мінімально можливих кроках з інших цивілізацій, таких, як біологічна, біотехнічна, чи, наприклад, духовно-медіативна досягає свого максимуму. Ми вважаємо, що наступає той час, коли людина не буде задовольнятися успіхами в технічній цивілізації, а почне освоювати інші: біологічну, біотехнічну, духовно-медіативну, і отже педагогічна наука, а дидактика у першу чергу, почне освоювати інтегративні знання процесу засвоєння знань.

1.1.3. Окремі теорії походження виховання.

Над питанням виникнення виховання як суспільного явища працювало і працює багато істориків педагогіки. М.І. Демков, відомий педагог, що жив і працював у кінці XIX і на понатку XX ст., у своїй “Педагогіці” [3] зазначав, що німецький історик педагогіки XIX століття К. Шмідт твердив, виходячи з релігійно-ідеалістичної теорії походження виховання, що у вихованні людини проявляється насамперед творча дія всемогутнього духу (бога), який створив людей, дав їм здібності виховувати дітей.