Розділ перший. Дидактика як галузь педагогічних знань

Американський історик і теоретик педагогіки П. Монро, виходячи з ідеалістичної психологічної теорії виникнення виховання у первісному суспільстві пояснював тільки несвідомим прагненням дітей наслідувати поведінку дорослих.

Англійський філософ і соціолог Г. Спенсер і французький етнограф Ш. Летурно, які стояли на позиціях вульгарного еволюціонізму, намагалися довести, що виховання не є специфічною характерною особливістю людського суспільства, а є біологічним явищем, властивим усім живим організмам, як хребетним, так і безхребетним тваринам.

У стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласницьких держав-міст, найбільш оригінальна система виховання існувала у Спарті – головному місті Лаконії, та в Афінах – головному місті Аттіки. В обох рабовласницьких державах у вихованні підростаючого покоління було багато спільного, але існували й характерні відмінності, що породжувались їх економічним і культурним розвитком.

Спарта займала південно-східну частину Пелопонеського півострова, де було мало добрих гаваней, там зовнішня торгівля, техніка і наука перебували на низькому рівні, а життя населення мало замкнутий характер. Починаючи з семи років хлопчиків – спартіатів, які до цього часу жили вдома, віддавали до державних навчально-виховних закладів (агели), в яких вони перебували до 18 років під наглядом вихователів-педонамів. В агелах вихованців привчали зносити холод, спеку і голод. Вони спали на земляній підлозі, вкритій твердою підстилкою, одержували на рік тільки один плащ, погано харчувалися. Майже весь час їх тренували в бігу, стрибках, метанні списа та диска, у боротьбі, а на дозвіллі вони розважались військовими іграми, вчились співати й грати на музичних інструментах. Вихованці брали участь у нічних облавах на рабів (криттіях). Розумовому вихованню дітей і молоді в Спарті приділялось мало уваги. Все виховання було підпорядковане тому, щоб виховати беззаперечну слухняність, витривалість, і вміння перемагати різні труднощі і знегоди.

На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли архітектура, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, математика, різні філософські системи.

Афінська система виховання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах рабовласників, але була більш різноманітною і мала яскраво виражений класовий характер та була розрахована на те, щоб не допустити дітей нижчих верств до освіти. Ми вважаємо, що саме однобокість виховного напрямку в кожній із цих шкіл привела тодішніх філософів до думки не лише про всебічний, але й гармонійний розвиток молодої людини.

Система виховання у Стародавньому Римі складалась у VI-I ст. до н.е. Для дітей бідного населення тут існували елементарні приватні і платні школи (читання, письмо, лічба), для дітей привілейованих верств населення – граматичні школи, в яких учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику, елементи історії, літератури. У школах обох типів навчались лише хлопчики.

Можна виділити декілька фаз розвитку змісту і форм виховання молодого покоління. Вони чітко виокремлюються.

У народів, які перебували на стадії низького рівня розвитку, виховання зводилося до забезпечення дітей їжею та фізичного догляду за ними. їх привчали до фізичної праці, навчали самим добувати їжу полюванням, рибною ловлею, використовуючи при цьому прийоми, добре відомі старшим. Дітям потрібно було і оволодіти нескладними прийомами самозбереження: вміти рятуватися від переслідування диких звірів, добувати і підтримувати вогонь, ховатися від холоду і спеки. Як бачимо, ця перша ступінь виховання цілком зосереджувалась на фізичній природі людини.

У міру того, як людство проходило вищі ступені свого культурного розвитку, як кочовий спосіб життя уступив своє місце осілому, як почало розвиватися землеробство і рибальство, виникли нові розумові і духовні запити, набирало нового змісту і виховання. Воно було спрямоване на збереження і розвиток всього того, що досягло тодішнє суспільство, тобто на закріплення культурних надбань.

Вища фаза розвитку виховання пов'язана з виникненням сім'ї. І тут у першу чергу варто назвати Китай, бо саме в ньому інститут сім'ї отримав серйозне осмислення і практику як засіб виховання.

Але життя людей ускладнюється і потрібно було не тільки зберегти і закріпити все те, що було досягнуто попередниками, але й розвинути ці надбання, йти вперед. З розвитком суспільства людина вступає у все більш різноманітні відносини з іншими людьми. Наступає фаза виховання, яка викликає потребу гармонійного виховання, особливо це має місце у Греції, тому і створюється теорія виховання – теорія гармонійного розвитку.

Наступив час, коли виховання не могло задовольнитися емпіричними знаннями, суспільний розвиток зумовив появу цілої науки як теоретичного знання про виховання. І хоча до “Великої дидактики” Яна Амоса Коменського були написані і видані окремі педагогічні праці, саме вона знаменує початок нового періоду у вихованні, періоду, заснованого на глибокому осмисленні значного педагогічного досвіду та на науковому підході до виховання [2, 3, 5].

Звичайно пізнавальні процеси відіграють важливу роль не лише у розвитку окремої людини, але й усього суспільства, проте життя людини складається не тільки з таких процесів. У ньому дуже важлива роль належить емоціям, почуттям, волі людини. З розвитком культури емоційно-вольова сфера людини ще більш інтенсивно розвивається, область волі, почуттів, емоцій істотно розширюється, а самі емоції, почуття дуже ускладнюються.

Закріплення звичок культури поведінки, проблеми моралі, духовності, релігії стають не просто важливими, а вимагають актуального розв'язання. Людина в процесі своєї складної життєдіяльності змушена виробляти своє ставлення до всього, що її оточує і при цьому їй не байдуже як до тих чи інших подій, фактів, вчинків ставились її попередники, кращі представники попередніх епох.

Отже, виховання як соціальне явище пов'язане з людиною, яка намагається бути на рівні тих вимог, які до неї ставить розвиток суспільства. Проте не тільки інтереси суспільного розвитку детермінують зміст і форми виховання людини. Людина ніколи не залишала поза увагою і себе, вона завжди намагалася стати кращою, ніж вона є, при цьому завжди ставав орієнтиром хтось інший або той ідеал, який вона сама ж для себе виробила.

У житті окремого індивідуума здійснюються в стиснутому часовому інтервалі ті процеси, які у своєму розвитку пройшло суспільство. Біогенетичний закон, за яким онтогенез (індивідуальний розвиток людини) проходить ті ж стадії, що і філогенез (розвиток людства в цілому), тобто розвиток окремої людини повністю повторює усі етапи розвитку суспільства, фактично визначає і головний зміст виховання: фізичний розвиток, розумовий, естетичний, моральний розвиток, тобто всебічний розвиток, який забезпечує рух людини до ідеалів істини, добра, краси. Розвиток суспільства зумовив і виникнення виховання у таких країнах, як Індія, Китай, Єгипет. У процесі трудової діяльності було зроблено значний внесок у науку і техніку.

Будівництво каналів, храмів, пірамід, фортець, штучне зрошування полів у таких країнах, як Індія, Китай, Єгипет, у першу чергу сприяло виникненню і розвитку таких наук, як астрономія, геометрія, арифметика, медицина. Для передавання досвіду і знань від покоління до покоління потрібна була писемність. Первісна форма малюнкового письма виникла у Китаї і Єгипті. Поступово воно перетворилось на символічне, ієрогліфічне письмо, з часом воно було замінене простішим, коротшим ієратичним письмом, якому навчали дітей у школах писці. Ним користувались у господарському житті, побуті.

Перші школи виникли в Індії, Китаї та Єгипті ще в третьому тисячолітті до нашої ери. Крім елементарних нижчих шкіл, існували середні і вищі школи, в яких учні вивчали релігію, філософію і письменство. Навчання в школах у зв'язку з відсутністю дидактичних і методичних засобів, було дуже важким, вимагало від учнів великої старанності. У школах панувала сувора дисципліна, застосовувались фізичні покарання учнів.

Історії педагогіки відомо ряд теорій виховання, які дійшли й до нашого часу та елементи яких використовуються у різних народів і країн у теперішній практиці виховання.