Розділ перший. Дидактика як галузь педагогічних знань

Найстарішою є теорія слухняності, покори. В її основі лежить положення про те, що не багатьом людям дана мудрість, що тільки ці мудрі люди можуть керувати натовпом і що всі останні повинні тільки слухатися перших і бути їм покірними, що тільки за цих умов величезна більшість може сприймати мудрість, поза слухняністю спасіння немає. Як бачимо, ця теорія відрізняється простотою, вона доступна для розуміння більшістю, послідовна і логічна. Слухняність, покірність за цією теорією є основним принципом життя. Для одних – послушність на перших порах була нормою життя, щоб потім проявляти свою волю і від інших вимагати безумовної послушності, для інших – принципом усього життя.

Теорія слухняності своєї повноти і завершеності досягла у китайців, у яких вона була покладена навіть в основу державного устрою. В основу побуту китайців покладено сімейне начало. Батьки в сім'ї користувалися безмежною владою над дітьми, діти повинні були бути їм покірними і безмежно послушними. За таким принципом будувалась і держава. Імператор – що батько у сім'ї, хто поважає батька, той поважає й імператора. “Влада батька безмежна, покірність сина безумовна” – цей принцип був перенесений і на вчителя та учня. Усе життя учень має поважати учителя як батька. Повага до учителя переходить у повагу до старших, які мають право молодших навчати і давати їм поради. Учень ніколи не може бути мудрішим учителя і тому все має йти як і тисячі років тому. Тому-то в китайців така виняткова повага старшим, батькам, керівникам. Ця теорія була взята на озброєння і в багатьох інших країнах і іншими народами. Окремі її елементи приносили і приносять позитивні результати і зараз, хоча зрозуміло, що доведені до абсурдності деякі и положення служили серйозною перешкодою для соціального і духовного прогресу. З великим успіхом теорія слухняності застосовувалась в індусів, євреїв, у єзуїтів, у рицарському вихованні, певне застосування вона знайшла і в давньоруській системі виховання.

Закон Божий, як пише М.І. Демков [3], для ізраїльтянина вище всього. Богом даний закон є основа морального, релігійного і державного життя, він же є основою виховання, те, що дано самим Богом, те критиці і обговоренню не підлягає, його потрібно тільки вивчати і виконувати. Так як батьки насамперед могли навчити дитину закону Божому, то по відношенню до своїх дітей батьки користувалися необмеженим авторитетом. Батьки заміняли дітям Бога, тому покірність і слухняність дітей перед Богом зливалась з покірністю і слухняністю перед батьками.

Теорія слухняності і покірності була взята на озброєння і в лицарському вихованні. Слухняність служила засобом для досягнення інших цілей виховання.

Вірність і чесність – це девіз лицаря. Правило життя лицаря – честь, почуття власної гідності, почуття гордості. Честь зобов'язує лицаря битися з будь-ким, хто оспорює його яке-небудь право, на яке він претендує. Лицарство піднесло на значну висоту жінку, народило культ жінки. Хоробрий лицар повинен одночасно служити Богу і своїй коханій жінці. Натхненням у лицарському житті була не війна, а тиша, церемоніальна, благородна любов.

Старші лицарі повинні були вчити молодших та зброєносців, а ті повинні були проявляти безапеляційний послух, покору. Юнак, щоб отримати звання рицаря повинен довгий час залишатися зброєносцем. Такий зброєносець дуже часто повинен був допомагати своєму панові (старшому рицарю) одягатися і роздягатися, бути прислугою за столом, готував і прибирав постіль, доглядав коня тощо. Перебуваючи на службі у лицаря, молодий юнак був переконаний, що тільки послушаниям, покорою, виконуючи все без непослуху, він засвоїть весь кодекс лицарської моралі і зможе з честю носити звання лицаря. При знатних дворах вони могли навчитися тонким манерам і вмінню служити і любити жінку. Для середньовіччя ці якості, які входили у кодекс честі лицаря, як і весь кодекс честі, були на фоні грубої сили світлим променем у людському тодішньому бутті.

Крім семи вільних мистецтв, благородний юнак у школі, яка все більше набирала рис світського закладу, повинен вивчати верхову їзду, плавання, стрільбу з лука, фехтування, полювання, шахматну гру та мистецтво писати вірші. Велика увага приділялась тому, щоб юнак розвинув дар слова і засвоїв хороші манери.

Автори історії лицарського виховання відмічають, що лицарство принесло у європейську культуру ряд зовсім нових для того часу людських рис: почуття власної гордості і честі, підсилення благородства військової справи, витонченість форм людського співжиття. Лицарство принесло зовсім нову рису у стиль і норми людського співжиття та й всю людську культуру – становище жінки і ставлення до неї. Повністю змінились її юридичні та економічні права, а в цілому, її соціальний статус. Це все зумовило виняткову увагу суспільства в цілому і жінки зокрема, її естетичного елемента, культуру почуттів. Ніколи жінка до цього ще так не стояла високо, як у лицарську епоху. Все її життя було спрямовано на те, щоб розвинути її естетичну сторону якомога вище. Бідні родичі віддавали своїх дочок у знатні сім'ї, де ті засвоювали витончені придворні звичаї. Навчання танцям, співу, музики, грі на музичних інструментах (лютня і арфа), жіноче рукоділля, нарешті кодекс моралі сприяли розвитку жінки якнайкраще. Багатьом поетам єдність морального та естетичного, яка втілювалась у тілесну, моральну та розумову досконалість, була символом ідеалу, який тільки може виникнути в душі людини. Якщо зважити на те, що багато жінок ще й займалися літературою, то в цілому жінки тієї епохи були значно освіченіші від тодішніх чоловіків.

На думку дослідників високі замки феодальних володарів служили для дворянства “тими світними точками, від яких поширювалась нова своєрідна освіченість, тими збірними пунктами, до яких стікались поети і співаки, вони були вищими школами для тодішнього благородного юнацтва.

Рицарство залишило після себе хороший слід і хорошу пам'ять. Саме слово “рицар” зберегло не відтінок смішного і риси сорому, а чогось доброго, сміливого, уважного, доблесного і благородного.

Теорія слухняності і покірності сповна була використана й єзуїтським орденом. Як ніхто єзуїти збагнули істину, що оволодіти вихованням юнацтва означає оволодіти людьми взагалі. Основу єзуїтської системи виховання складало положення “мета виправдовує засоби”.

Справжнє виховання є глибоко національним за суттю, змістом і характером, тобто воно має яскраво виражений національний характер, відображаючи психологію, характер, інтелект певної культурно-історичної спільності людей. Ось чому національне виховання засновується на національній системі виховання, про що говорив К.Д. Ушинський. Він писав про те, що незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети. Національне виховання – це основа культурно-історичного розвитку нації, а, отже, і кожної особистості [12]. Першоосновою національної системи виховання є народна педагогіка, основними засобами якої є рідна мова, усна народна творчість, народне мистецтво, народні традиції, звичаї, обряди, національна символіка. Не без підстав можна стверджувати, що у змісті виховання органічно поєднуються дві складові: національна (етнонаціональна), що мав на увазі К.Д. Ушинський, та загальнонаціональна, загальносвітова складова у вигляді загальнолюдських цінностей.

1.1.4. Перші кроки становлення освіти і школи в Україні.

Як відмічають автори підручників і навчальних посібників з педагогіки та історії педагогіки на кожному етапі розвитку українського суспільства вихованню молоді були притаманні свої мета, зміст, форми, методи і прийоми, детерміновані рівнем розвитку продуктивних сил, структурою шлюбних і сімейних відносин. З другого боку, становлення виховання, освіти і школи в Україні вкладалося у світові тенденції розвитку освіти та шкільної галузі [8].

У 5-6 ст. нашої ери завершилось розселення слов'ян у європейській частині материка і поділ їх на три групи: східну, західну, південну. Східну групу складали слов'янські народи, що поселилися на теренах нинішньої України, Білорусії, Росії.

Основною метою виховання у східно-слов'янських народів була підготовка сильного та умілого робітника, доброго орача, спритного мисливця, могутнього воїна-захисника своєї землі та жінки – вмілої господарки, яка здатна була б не лише прясти пряжу і ткати, але й в разі потреби дати відсіч ворогу. Головним керівним началом для батька і матері дитини, в руслі якого здійснювалося виховання, була народна педагогіка, а основним засобом – фізична праця. Народні прислів'я, поговірки, традиції, колискові пісні стали тією “педагогічною теорією”, яку створив український народ, які були для кожного батька і матері практичним дороговказом у справі виховання свого чада (Додаток, стор. 613). Зрозуміло, що духовною основою виховання була язичницька релігія, яка виникла на розвалинах грецької Еллади. Християнська релігія називала язичницьку гріховною релігією (слово “гріх” близьке до слова “грек”), отже першими представниками язичницької релігії були греки.

У кінці ІХ-го століття виникає давньоруська держава – Київська Русь (882 р.). Відразу ж виникає потреба у грамотному державному апараті, який би забезпечив чітке функціонування усієї державницької структури. Все це посилило потребу в нових засобах спілкування, сприяло виникненню писемності, зростанню духовної культури наших предків. Позитивну роль у вихованні тогочасної української молоді відіграло запровадження у 988 році в Київській Русі християнства, яке стало офіційною релігією держави. З того часу виховання набрало не лише релігійного, але й державного, патріотичного характеру.

Поява писемності на теренах Київської Русі стала знаковим явищем, своєрідним феноменом у розвитку культури, освіти, виховання, шкільництва. До 855 року східно-слов'янські народи для письма використовували азбуку, що позначалася грецькими буквами (так звана глаголиця – 38 літер). Поширення більш пристосованої до слов'янської мови і більш простішої азбуки, яка складалася з 24 літер (так звана кирилиця) стало ще одним чинником різкого піднесення загальної культури східно-слов'янських народів. При монастирях і церквах за наказом царя створювалися монастирські і церковні школи, при них переписувалися книги, переписування книг у той час було єдиним способом їх розповсюдження.

На відміну від Європи освіта в Київській Русі була доступна і для дівчат. Жіночі школи були відкриті в ряді міст (Київ, Суздаль, Полоцьк). У цілому поширення християнства дещо поліпшило морально-правове становище жінки, підняло авторитет її у суспільстві. В ХІ-ХІII століттях з'явилось ряд друкованих книг, в яких були настанови щодо виховання дітей.

У першу чергу це “Ізборник Святослава” та “Повчання князя Володимира Мономаха дітям”. У цій книзі князь Володимир дає пораду своїм дітям як їм жити, закликає їх захищати батьківщину, бути діяльними, трудолюбивими, хоробрими.