Розділ 11

айкл допив другу філіжанку кави, встав з-за дубового столу та підійшов до готичного вікна в протилежному кінці маленької їдальні. Металеві віконні рами відкидали назовні темну ґратку. Майкл перебував західніше Монреаля на острові посеред річки Святого Лаврентія. Уночі був дощ, і хмари досі вкривали небо товстим шаром.

Нарада виконкому Братів мала розпочатись об одинадцятій ранку, але катер із членами керівництва ще не прибув. Подорож від затоки Чіппева-Бей до острова Дарк-айленд тривала приблизно сорок хвилин. Коли хвилі були високими й часто змінювали напрямок, пасажири сходили на пірс із побілілими від нудоти обличчями. З будь-якого міста штату Нью-Йорк можна було дістатися набагато швидше гелікоптером, але Кеннард Неш не пристав на пропозицію збудувати посадочний майданчик для гелікоптера біля елінга.

— Подорож річкою буде доброю наукою для Братів, — пояснив Неш. — Вони відчуватимуть себе людьми, що їдуть геть від звичного буденного світу. Сподіваюся, це відчуття викличе в них особливу повагу до унікальної сутності нашої організації.

Майкл мимоволі погодився з Нешем. Дарк-айленд був незвичайним місцем. Один багатий американський промисловець, котрий виробляв швацькі станки, на початку двадцятого століття збудував на острові замок. Гранітні блоки для спорудження чотириповерхової годинникової вежі, елінга та замку перетягли на острів по кризі. Замок мав башти різних розмірів, а також такі великі каміни, що в них можна було смажити туші биків.

Зараз Дарк-айленд належав групі заможних німців. Упродовж осінніх місяців туристам дозволяли відвідувати острів, але решту року тут хазяйнували Брати. Майкл та генерал Неш прибули сюди три дні тому з командою техніків з Вічнозеленого фонду. Фахівці змонтували мікрофони й телекамери, щоб члени організації в усьому світі мали змогу брати участь у роботі виконкому.

З першого дня перебування на острові Майклові дозволили залишати замок і прогулюватися самому до берегових стрімчаків. Дарк-айленд, тобто Темний острів, дістав таку назву завдяки велетенським ялинам, що затуляли своїми довгими гілками стежини, затримували світло та створювали щось на кшталт тінистих зелених тунелів. На краю стрімчака Майкл знайшов мармурову лаву й просидів на ній кілька годин, вдихаючи різкий запах глиці й милуючись річкою.

Того вечора він вечеряв з генералом Нешем в обшитій дубовими панелями вітальні. Вечеря супроводжувалася вживанням невеликої кількості віскі. Усе в замку було масивним — і різьблені меблі ручної роботи, і картини в рамах, і бари. На стінах висіли голови впольованих звірів, і Майклові здалося, що мертвий лось дивиться просто на нього.

Неш і решта Братів сприймали Майкла як власне джерело інформації про різні світи. Він знав, що його становище й досі було хитким. Брати зазвичай убивали Мандрівників, проте йому пощастило вижити. Майкл намагався зробити так, щоб його послуги були незамінними, але при цьому приховував справжню міру своїх амбіцій. Якщо світ неминуче перетвориться на тюрму, то в ній одна людина контролюватиме як в’язнів, так і наглядачів. То чому б цією людиною не стати Мандрівникові?

Від початку Брати закріпили Майкла за квантовим комп’ютером, щоб налагодити зв’язки з більш розвиненими цивілізаціями в інших царствах. І хоча комп’ютер було знищено, Майкл запевнив генерала Неша, що він неодмінно роздобуде будь-яку потрібну Братам інформацію. При цьому він виявляв обережність, намагаючись жодним чином не видати своїх справжніх намірів. Можливу зустріч із батьком Майкл збирався виказати для здобуття спеціальних знань, щоб у подальшому застосувати їх заради досягнення власної мети. Він почувався, як людина, котра щойно уникла розстрілу.

За останній місяць Майкл двічі покидав своє тіло. І кожного разу було те саме: спочатку з його тіла вискакувало кілька іскринок Світла, а потім з’являлося відчуття, що вся його енергія потоком ллється в холодну темряву. Аби потрапити до будь-якого з царств, він мав перетнути чотири бар’єри: блакитне небо, пустинну землю, палаюче місто й нескінченне море. Колись ці бар’єри видавалися нездоланними перешкодами, але зараз він міг перетинати їх майже миттєво — через невеличкі темні тунелі, що вели його вперед.

Розплющивши очі, Майкл побачив, що він опинився в якомусь міському сквері з деревами та лавами й відкритою сценою для оркестрів та ансамблів. Було надвечір’я, і люди в темних костюмах і плащах рухались тротуаром, намагаючись якомога швидше потрапити до яскраво освітлених крамниць; за кілька хвилин вони виходили звідти з порожніми руками.

Майклові вже доводилося сюди навідуватися: це було Друге царство — Царство голодних привидів. Воно скидалося на справжній світ, але все в ньому являло собою нездійсненну обіцянку для вічно спраглих. Усі пакунки в бакалії були порожніми. Яблука на лотку та кавалки м’яса в крамниці були лише розмальованими муляжами з дерева чи кераміки. Книжки в шкіряних палітурках у міській бібліотеці виглядали цілком справжніми, але Майкл виявив, що їхні сторінки порожні.

Залишатися там було небезпечно; він почувався єдиною живою істотою в місті, де мешкали привиди. Вони збагнули, що Майкл — не такий, як вони, і тому намагалися заговорити з ним, доторкнутися до нього, відчути його м’язи та кров, що пульсувала під шкірою. Йому довелося ховатись у затінку, вдивляючись у вікна й шукаючи свого батька в глухих провулках. Згодом він знайшов тунель, що вів назад, до світу, де він жив. І коли кілька днів потому Майкл знову перетнув бар’єри, він опинився в тому самому сквері — наче його Світло відмовлялося рухатись у якомусь іншому напрямку.

Високий стоячий годинник у їдальні почав відбивати мелодію, і Майкл знову підійшов до вікна. Катер із Чіппева-Бей щойно прибув, і члени керівництва виходили з нього на пірс. Цього холодного вітряного дня генерал Неш стояв на пірсі як той політик, що зустрічає гостей, вітаючись і ручкаючись.

— Катер прибув? — почувся жіночий голос.

Майкл обернувся й побачив місіс Брюстер, члена виконкому; вона приїхала напередодні ввечері.

— Так. Я нарахував восьмеро людей.

— От і добре. Це означає, що рейс доктора Єнсена не було відкладено.

Місіс Брюстер підійшла до буфета й налила собі чашку чаю. Це була жвава англійка років п’ятдесяти з гаком; вона носила твідову спідницю, светр і зручні черевики на грубій підошві — наче збиралася на тривалу прогулянку по трав’янистому пасовиську. Місіс Брюстер не обіймала офіційної посади, але члени керівництва поштиво корилися силі її характеру й ніхто не називав її на ім’я. Вона поводилася так, немов увесь світ є школою, де панує безлад, а її щойно призначили туди директоркою. Треба було все організувати. Недбальство й погані звички будуть викорінюватись. І хоч якими були б наслідки для неї особисто, вона збиралася твердою рукою дати всьому лад.