Розділ 11

Місіс Брюстер додала вершків до чаю та приємно посміхнулася.

— З нетерпінням чекаєш, коли почнеться нарада, Майкле?

— Так, пані. Думаю, вона буде дуже цікавою.

— Тут ти вгадав. Генерал Неш не казав тобі, про що йтиметься?

— Загалом ні.

— Співробітник, котрий відповідає за наш комп’ютерний центр у Берліні, збирається представити неабияку технічну інновацію, що допоможе нам з організацією Паноптикону. Щоб зробити важливий крок уперед, нам конче слід досягти одностайної згоди в цьому питанні.

— Я певен, що таку згоду буде досягнуто.

Місіс Брюстер відсьорбнула чаю та поставила порцелянову чашку на блюдце.

— Члени керівництва — люди примхливі. Зазвичай вони спочатку голосують «за», а вже потім починають устромляти палиці в колеса. Саме через це тебе й запросили сюди, Майкле. Тобі ніхто не казав, що твоя участь у нараді є моєю ідеєю?

— А я гадав, що так вирішив генерал Неш.

— Я читала про Мандрівників геть усе, — сказала місіс Брюстер. — Виходить, що деякі з них здатні, глянувши на обличчя людини, здогадатися, про що вона міркує. А ти так можеш?

Майкл стенув плечима. Він не хотів розводитися про свої здібності.

— Я можу визначити, коли людина каже неправду.

— От і добре. Саме це мені від тебе й потрібно на нараді. Нам украй важливо знати, хто голосує «так», а думає «ні».

Майкл пішов слідом за місіс Брюстер до бенкетної зали, де генерал Неш виголосив коротку промову та привітав усіх, хто прибув на Дарк-айленд. В одному кінці зали змонтували три пласкі відеоекрани, напроти яких поставили півколом м’які шкіряні фотелі з невисокими спинками. Середній екран був білим, але два крайні містили в собі численні рамки, якими мали послуговуватися Брати, що сиділи за комп’ютерами в різних кінцях світу. Деякі з них мали відеокамери, тому на екрані з’явилися їхні обличчя, але зазвичай рамка містила лишень інформацію про місцезнаходження члена організації: Барселона, Мехіко, Дубаї.

— А ось і він, — сказав Неш, коли Майкл увійшов до кімнати. — Пані та панове, знайомтеся — Майкл Корріґан.

Поклавши Майклові руку на плече, Неш підвів його до решти, щоб привітатися. Майкл почувався неслухняним підлітком, якому нарешті дозволили прийти на дорослу вечірку.

Коли всі повсідалися, на сцену піднявся Ларс Райхґардт, директор берлінського комп’ютерного центру. Це був рудоволосий здоровань із червоними щоками й гучним лунким сміхом.

— То є велика честь — промовляти перед вами, — сказав Райхґардт. — Як вам відомо, наш квантовий комп’ютер був пошкоджений під час торішнього нападу в Нью-Йорку. Він і досі не працює — поки що. Наш новий комп’ютерний центр у Берліні користується звичайними технологіями, але все одно він є досить потужним. Ми також створили мережі комп’ютерів-«зомбі» по всьому світу, ці машини виконують наші команди, про що їхні власники навіть не здогадуються...

На середньому екрані над сценою з’явилися рядки комп’ютерного коду. Поки Райхґардт промовляв, код ставав дедалі меншим, аж поки не перетворився на маленький чорний квадрат.