Розділ «Революції 1848-1849 рр. В Європі»

У 1848-1849 рр. у Парижі, Відні, Берліні, Римі та інших європейських столицях відбулися революційні виступи. Школи раніше Європа не знала такого загального загострення соціальної боротьби, розмаху народних виступів і бурхливого піднесення національно-визвольних рухів. Боротьба буржуазії, робітників, селянства, ремісників і дрібних торгівців проти феодально-абсолютистських утисків переплелася з національно-визвольною боротьбою народів Австрії та Італії, із загальнонаціональними рухами за територіальне об'єднання Німеччини й Італії. Хоч у країнах напруження боротьби, шляхи і долі повсталих народів не були однаковими, безсумнівним стало те, що революційні події набули загальноєвропейського масштабу.

Реставрація монархічних режимів на принципах легітимності, утверджених Віденським конгресом, придушення революційних виступів 20-30-х років сприяли посиленню соціального і національного гноблення народів Європи. Водночас економічний розвиток європейських країн визначався промисловим переворотом, утвердженням машинного виробництва, збільшенням чисельності робітників і підвищенням ролі буржуазії в суспільстві. Робітники, селяни, ремісники, дрібні торговці вимагали від урядів вирішення соціальних питань, насамперед законодавчого закріплення відносин між власниками і найманими робітниками. Буржуазія була незадоволена феодально-абсолютистським гнітом, відсутністю демократичних свобод і представницьких органів влади. Багато народів Європи не мали власних національних держав і виступали за національне визволення.

Отже, встановлений Віденським конгресом реакційний порядок в європейських країнах зумовив незадоволення широких верств суспільства і сприяв посиленню революційних настроїв. Початок революцій прискорили неврожайні роки, внаслідок чого зменшилося виробництво сільськогосподарської продукції, подорожчало продовольство на споживчому ринку і знизився життєвий рівень народу. Загострила ситуацію також економічна криза 1847 р., яка охопила більшість європейських країн.

Франція

Італія

Революційні події 30-х років мали глибокі наслідки для соціально-економічного і політичного розвитку італійських держав, еволюції політичної думки діячів італійського Відродження (Рисорджименто), головним завданням якого було визволення від австрійських окупантів, об'єднання країни і проведення демократичних перетворень.

Реакція пореволюційних років сприяла стабілізації політичного становища на Апеннінському півострові, що створило умови для економічного розвитку. Однак його характер і темпи в різних регіонах Італії значно відрізнялися. Південь - Королівство двох

Сицилій - залишався економічно відсталим, оскільки тут були великі поміщицькі землеволодіння і королівська влада не створювала умов для капіталістичного розвитку. Разом із тим у Генуї, Турині та Мілані закладалися основи для перетворення їх на великі європейські фінансові та індустріальні центри. В П'ємонті, Ломбарди, Тоскані швидкими темпами розвивалася промисловість, банківська справа. Порт Ліворно перетворювався на великий торговельний центр. У всій країні будували залізниці, що сприяло розвитку торгівлі й промисловості.

Економічний розвиток ускладнював урядам проведення консервативної політики, що ґрунтувалася на всеосяжному поліцейському контролі. Представники ліберальної національної еліти, громадські діячі закликали уряди проводити демократичні політичні й соціально-економічні реформи, без яких неможливий подальший економічний розвиток. Важливим уроком попередніх невдалих революцій стало переконання в тому, що досягти успіху обмеженим колом змовників неможливо, а тому необхідно підготувати суспільство до радикальних змін. Прогресивна громадськість висувала вимоги ліквідації цензурних утисків, митних бар'єрів між італійськими державами; виступала за розвиток народної освіти, розширення культурних обмінів; створення представницької системи поєднувала з традиційними цінностями італійського суспільства та римо-католицизмом. Духовенство та католицькі інтелектуали пов'язували прогрес італійського суспільства з діяльністю церкви. Під керівництвом Папи Римського мала бути створена Італійська федерація, вільна від австрійського панування. Авторитету католицької церкви сприяло обрання у 1846 р. Папою Римським Пієм IX кардинала Д. Феретті. Це стало також символом антиавстрійської спрямованості римської курії. Початок його правління позначився амністією політичних в'язнів, звільненням найреакційніших прелатів, дозволом видання політичних журналів і створенням у 1847 р. консультативної державної ради. В Тоскані великий герцог Леопольд П скасував політичну цензуру.

Лібералізм в окремих італійських державах, на думку європейських монархів, сприяв політичному екстремізму й свідчив про нестабільність на Апеннінському півострові. В липні 1847 р. австрійський загін захопив папське місто Феррару. Ця подія стимулювала співробітництво між італійськими державами й посилила автиавстрійські настрої. Активно обговорювалися ідея створення митного союзу, а також спільні дії в боротьбі з голодом, який охопив великі райони Італії.

Революція в Італії стала яскравим прикладом боротьби за вирішення тих завдань, які стояли перед демократичною громадськістю всієї Європи в 1848-1849рр.; тут органічно поєдналися проблеми національного визволення й об'єднання країни, розв'язання соціальних проблем і демократизації суспільства шляхом створення представницьких органів, введення широких демократичних свобод.

У революції брали участь усі верстви населення - прогресивне дворянство, поміщики, буржуазія, публіцисти, адвокати, професори університетів, викладачі шкіл, студенти, ремісники і робітники, селяни. Нижчі верстви італійського суспільства, поділяючи ідеї національно-визвольної боротьби, виступали також проти злиднів і зловживань влади та багатіїв. Особливістю революції в Італії стала участь у боротьбі за національне визволення монархів італійських держав. Такий широкий склад учасників революційних рухів, часто з протилежними політичними цілями, неминуче породжував гострі суперечності, які послаблювали революційний рух.

Становище в Італії ускладнювалося втручанням європейських держав і відкритою інтервенцією. Політична роздробленість країни перешкоджала координації розрізнених революційних та антиавстрійських виступів. Це спрощувало окупантам придушення локальних збройних виступів.

Початком революції стало народне повстання 12 січня 1848 р. в адміністративному центрі Сицилії м. Палермо. Селяни виступили проти поміщиків-латифундистів. Слабо озброєні загони повстанців вступали у кровопролитні сутички з королівськими військами, блокували шляхи, руйнували систему телеграфного зв'язку. Повстання перекинулося на всі населені пункти острова. Армійські підрозділи відступили і на Сицилії був створений Тимчасовий уряд.

Події на Сицилії дали поштовх для активізації революційного руху в різних державах Апеннінського півострова. На боротьбу проти монархічних режимів піднявся народ Неаполітанського королівства, П'ємонт, Папська область, герцогства у Центральній Італії. Народні виступи супроводжувалися закликами до боротьби з австрійцями, за об'єднання країни та проведення демократичних перетворень. 29 січня 1848 р. неаполітанський король Фердінанд II змушений був видати указ про введення в країні демократичної конституції та надання широкої автономії Сицилії. 17 лютого демократичну конституцію було проголошено в Тоскані. У березні таку поступку громадськості зробили король П'ємонту Карл Альберт і Пій IX для Папської області. Тут було створено ліберальні уряди та обрано парламенти.

Австрійський уряд не йшов на компроміси з народним рухом і зміцнював свої гарнізони в Ломбардії та Венеції. Тут були заарештовані лідери національного руху й придушені студентські демонстрації в університетських містах Падуї та Павії. Однак наприкінці березня революційні виступи почалися в столиці Австрійської імперії - Відні. Цим скористалися революціонери у Венеції та Мілані. Наприкінці березня було проголошено Венеціанську республіку, створено Тимчасовий уряд, який очолив боротьбу проти австрійців. Окупанти зазнали кількох поразок і відступили на північ, до австрійських кордонів. Жителі Мілана взялися за зброю, спорудили барикади на вулицях міста і вступили у нерівний бій з австрійськими військами фельдмаршала Радецького. Упродовж п'яти днів вони завдали австрійцям поразки й змусили їх залишити місто.

Успіхи в боротьбі з австрійцями висунули на порядок денний питання про об'єднання країни. Однак для цього необхідно було мати об'єднавчий центр, здатний оголосити війну Австрії. Після довгих коливань 23 березня король П'ємонту Карл Альберт оголосив Австрії війну. Наступного дня він закликав жителів Ломбардії та Венеції приєднатися до його армії. Допомога мала надійти також від Парми і Мадени, де революціонери витіснили австрійців та змусили тікати власних правителів.

Рішення Карла Альберта було дуже небезпечним, але відкривало перед ним перспективу очолити об'єднавчий рух та втілити в життя заповітну мрію Савойської династії - об'єднати під своєю владою всю Північну Італію. Водночас важливо було перехопити ініціативу в республіканських та демократичних сил. Однак погано приховані плани Карла Альберта натрапили на опозицію Фердінанда II та Карла II, які терміново відкликали свої армійські частини, послані на допомогу п'ємонтцям. Пій IX під тиском демократичних сил не міг відмовити Карлу Альберту в допомозі, але своїм посланням до кардиналів 29 квітня дав зрозуміти, що він не підтримує антиавстрійської війни, і намагався дискредитувати п'ємонтського короля перед жителями Ломбардії та Венеції, куди вступили п'ємонтські війська.

У такій несприятливій обстановці об'єднані сили П'ємонту, Ломбардії, Венеції, загони Дж. Гарібальді, який на початку революції повернувся з Південної Америки, почали бойові дії проти регулярної австрійської армії. Незабаром виявилися непідготовленість п'ємонтської армії до війни, брак у її генералів необхідного бойового досвіду та сміливого стратегічного мислення. Фельдмаршал Раденький отримав підкріплення і перейшов до активних бойових дій. Італійці зазнали низки поразок і відійшли до Мілана. Карл Альберт відмовився від оборони міста. П'ємонтські війська 6 серпня залишили місто і переправилися через річку Тічіно. Мілан залишили на розправу окупантам. Це підірвало авторитет Карла Альберта, якого звинуватили у зраді. 9 серпня король П'ємонту підписав з австрійцями перемир'я і відмовився від Ломбардії. У П'ємонтському королівстві зберігалася конституція, але демократичні реформи поступово згорталися.