Розділ «Революції 1848-1849 рр. В Європі»

Джузеппе Гарібальді (1807-1882) - національний герой Італії, генерал, один із вождів національно-визвольного руху за об'єднання Італії. Самостійне життя почав юнгою на пароплаві. У визвольну війну вступив у 1834р. Заочно засуджений до смертної кари, емігрував до Південної Америки, де більше 10 років боровся за незалежність республік Ріо-Гранде і Уругваю. Учасник Італійської революції 1848-1849рр. Організатор оборони Римської республіки 1849р. У1848,1859,1866 рр. на чолі добровольців брав участь у визвольних війнах проти Австрії. У1860 р. очолив похід "тисячі", яка визволила Південь Італії, що забезпечило перемогу Італійської революції 1859-1860рр. У1862 і 1867рр. намагався збройною силою визволити Рим з під влади пап. Під час франко-прусської війни 1870- 1871 рр. воював добровольцем на боці Франції. Основну мету життя вбачав у визволенні та об'єднанні Італії, у боротьбі проти тиранії.

Становище в Італії ускладнювалося зовнішніми чинниками: революційні виступи в Парижі, Відні, Будапешті, Празі були придушені. Повсюди в Європі перемагала реакція. Італійські монархи та можновладці розчарувалися в революції й робили кроки для реставрації монархічних режимів. Неаполітанський король вчинив контреволюційний переворот і успішно воював за повернення Сицилії. Венеціанська республіка, де фактично була встановлена диктатура Д. Маніна, відмовилася визнати перемир'я з Австрією і продовжувала боротися з австрійськими окупантами. Демократичне крило революції було готове очолити революцію. В Тоскані лідери демократичного руху Дж. Монтанеллі, Ф. Д. Гуерацці розпочали боротьбу проти влади великого герцога і закликали до утворення Тимчасового уряду. Леопольд П змушений був тікати у фортецю Гаета під захист неаполітанського короля.

Відмова Пія IX від активної боротьби з австрійцями підірвали його авторитет серед демократичної громадськості, лідери яких Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді закликали до встановлення республіки та політичного об'єднання Італії. Пій IX фактично не управляв ситуацією в Римі. 15 листопада 1848 р. було вбито керівника уряду П. Россі, колишнього карбонарія, який проводив помірковану політику й наполягав на продовженні війни з Австрією. Це стало приводом до повстання. Керівник Ватикану таємно втік зі столиці й сховався в Неаполітанському королівстві. В Римі відбулися вибори до Установчих зборів, які на своєму першому засіданні 5 лютого 1849 р. проголосили Римську республіку.

Республіканці націоналізували церковні землі й роздали їх дрібним орендарям та безземельним селянам, ввели підвищений податок на промисловців та торговців, заявили про відокремлення школи від церкви тощо. Радикалізм республіканців відштовхував від них значну частину населення Папської області. До того ж нові керівники республіки мали обмежені можливості для поліпшення економічного становища народу. Ситуація ускладнювалася продовженням війни з Австрією.

20 березня 1849 р. король П'ємонту Карл Альберт під тиском демократів заявив про припинення перемир'я з Австрією і початок бойових дій. Проте вже через три дні п'ємонтська армія була розбита австрійцями у битві поблизу Новарі. Карл Альберт зрікся престолу на користь свого сина Віктора Еммануїла П. Австрійці запропонували новому королю почесне перемир'я, оскільки в їхні плани не входила ліквідація Савойської династії, яка мала протидіяти демократам. Поразка П'ємонту ускладнила антиавстрійську боротьбу в інших регіонах Італії. Під час контрреволюційного перевороту в Тоскані влада перейшла до австрійського союзника Леопольда ІІ. Австрійці завдали поразки революціонерам у Ломбардії й оточили Венецію, яка оборонялася до серпня.

Римська республіка опинилася в оточенні. Майже диктаторські повноваження отримав тріумвірат, де головну роль відігравав Дж. Мадзіні. Крім австрійців, на республіку наступали французькі війська, послані Луї Наполеоном Бонапартом. Тримісячна боротьба римських громадян проти регулярних військ завершилася на початку липня 1849 р. вступом у Рим французьких військ. Республіку було повалено і відновлено владу Пія IX.

Австрія повернула втрачені позиції в Ломбардії, Венеції, Тоскані й Папській області. Реставрація монархічних режимів супроводжувалася ліквідацією парламентів, скасуванням конституцій, репресіями.

Австрія

Для епохи правління канцлера К. Меттерніха в Австрії характерним було збереження феодально-монархічного правління, придушення національно-визвольних рухів численних народів імперії, нехтування будь-якими соціально-економічними реформами. Водночас "передберезневий період" (два десятиліття напередодні революції) увійшов в історію Австрії як період кризи феодально-абсолютистської системи, пробудження духовного життя австрійського суспільства, усвідомлення необхідності демократичних перетворень і продовження процесів національного відродження імперії. Саме останній чинник і визначив особливість революції, в Австрійській імперії, де поряд із завданнями демократизації та проведення соціальних реформ величезну роль відігравала національно-визвольна боротьба поневолених народів імперії (угорців, чехів, словаків, румунів, південних слов'ян та українців).

Як і в більшості країн Європи, каталізатором революції у Відні стали лютневі події 1848 р. в Парижі, тривала економічна криза, неврожайні роки і значне зниження життєвого рівня народу. 13 березня, після перших звісток про початок революції в Парижі, в столиці Австрійської імперії почалися стихійні демонстрації міської бідноти, студентів, ремісників, робітників та міщан. Демонстранти вимагали звільнення ненависного канцлера К. Меттерніха, забезпечення реального права на працю, скорочення робочого дня до 10 годин, підвищення заробітної плати, скликання загальноавстрійського парламенту, скасування цензури та проведення широких демократичних соціально-економічних перетворень.

Для наведення порядку в столицю були введені регулярні війська і відбулися збройні сутички з революціонерами, які спорудили барикади у різних частинах Відня. Окремі армійські підрозділи відмовилися стріляти у співвітчизників і виявили непокору уряду. Оскільки більша частина австрійської армії перебувала в Італії, імператор змушений був звільнити К. Меттерніха, погодитися на реорганізацію уряду і створення Національної гвардії.

До складу уряду ввійшли представники ліберальної буржуазії, які вважали, що революція виконала своє завдання, і бажали встановлення законності та порядку. Спільно з імператором було розроблено конституцію, яка проголошувала основні буржуазні свободи, передбачала створення двопалатного парламенту (рейхстагу) та зберігала за імператором значні повноваження, зокрема право вето на парламентські законопроекти.

Конституція була опублікована у квітні 1848 р. і викликала шалену критику радикалів, які звинуватили уряд у спробі реставрації монархії. Політичний комітет Національної гвардії - орган віденських революціонерів - закликав народ до непокори. Імператор утік зі столиці. Влада перейшла до тимчасового органу - Комітету громадської безпеки. В липні почав роботу австрійський рейхстаг, переважну більшість серед депутатів якого становили помірковані ліберали, що виражали інтереси буржуазії та селян, традиційно відданих монархії. Значним був також депутатський корпус, що представляв інтереси слов'янських народів імперії. Такий склад парламенту обумовив його рішення та гострі зіткнення на ґрунті національного питання. Рейхстаг ліквідував кріпацтво, частину феодальних повинностей, прийняв рішення про відправку австрійської армії для придушення революції в Італії та Угорщині. Шалений опір депутатів від національних областей викликала ідея створення Великої Німеччини-об'єднання всіх німецьких та ненімецьких земель в єдину державу під егідою Австрії. На противагу депутати-слов'яни на чолі з чехом Ф. Палацьким висунули ідею австрославізму, яка пропонувала підтримувати австрійську монархію від зазіхань німців та угорців.

Франтішек Палацький (1798-1876) - чеський історик, засновник чеської історіографії, філософ, громадський і політичний діяч, представник ліберального націоналізму, автор програми "будителів", організатор Матиці чеської. У1827р. був редактором наукового журналу Богемського музею в Празі, де друкував статті з естетики та чеської мови. 31832р. працював над історією чехів у Богемії та Моравії до 1526р. Підсумки досліджень було опубліковано в працях: "Історія Богемії" (1836-1867) у 5 томах німецькою мовою та "Діяння чеського народу" (1848-1876) чеською мовою. Б них викладена концепція історії Полоцького як постійного контакту і конфлікту між слов'янами. Римською церквою та німцями. Центральним у чеській історії став період гуситських війн як утілення національної та релігійної боротьби. У роки революції 1848-1849 рр. розвивав програму австрославізму, був головою Слов'янського з'їзду в Празі (1848). Після поразки революції відмовився від активної політики аж до 1861 р" коли став депутатом рейхстагу. Справив величезний вплив на чеську історіографію та політичну думку.

Діяльність рейхстагу засвідчила поляризацію сил австрійського суспільства та великі промонархічні настрої значної частини населення. Успіхи австрійської армії в Італії стимулювали зростання контрреволюційних настроїв у Відні. Наприкінці серпня загони Національної гвардії розстріляли робітничу демонстрацію в столиці, що стало початком контрреволюційного перевороту. Імператор повернувся у свою резиденцію, однак революціонери не збиралися складати зброю. У жовтні вони організували нове повстання у столиці. Робітники, міщани, студенти штурмом захопили найважливіші пункти Відня, спорудили барикади і стратили військового міністра. Імператор знову був змушений тікати у провінцію. Наприкінці жовтня Відень оточили урядові війська. 1 листопада після кривавого штурму столицю було взято і революцію в Австрії остаточно придушено.

Угорщина

У провінціях Австрійської імперії революція 1848-1849 рр. швидко переросла з ліберально-демократичної в національну. Яскравим прикладом була Угорщина, в якій національне відродження дореволюційних років мало вагомий вплив на угорських аристократів. Вони перетворилися на націоналістів з чітким усвідомленням необхідності збереження власних традицій та політичного домінування в угорських землях. Національна буржуазія розробила програму демократичних реформ, серед яких головне місце належало ліквідації кріпосного права, розвитку національної промисловості та фінансів. Лідером руху за реформи став адвокат Л. Кошут.

Лайош Кошут (1802-1894) - угорський політичний діяч, реформатор, активний борець за незалежність Угорщини. Здобув юридичну освіту, працював повіреним, помічником депутата національного парламенту в Братиславі. Займався політичною журналістикою, зазнав переслідувань з боку австрійського уряду. Під час революції 1848-1849 рр. в Угорщині був керівником Комітету захисту батьківщини, верховним правителем (диктатором) Угорщини (травень - серпень 1849 р.). Ініціатор створення угорської армії, автор Декларації незалежності (квітень 1849р.), що проголошувала повалення в Угорщині влади Габсбургів. Після поразки революції перебував в еміграції - в Туреччині, США, Англії, Італії. Займався публіцистичною діяльністю, закликав до визволення Угорщини від влади Австрії. Підтримував тісні стосунки з італійським революціонером Дж. Мадзіні, вів переговори з національними емігрантськими колами про створення федерації у складі Угорщини, Сербії, Хорватії та Румунії. У1859 р., коли загострилися відносини між Францією і Австрією, на пропозицію французького імператора Наполеона III почав готувати антиавстрійське повстання в Угорщині. Однак ці плани не реалізувалися, оскільки в липні між обома країнами було підписано перемир'я. В еміграції в Італії критикував угорських діячів, що підписали Аусгляйх 1867р. про створення двоєдиної монархії - Австро-Угорщини. Останні роки життя важко хворів, жив у бідноті та самотності.

Реформаторам удалося перетворити Державну раду Угорщини на легальний орган боротьби за широку національну автономію Угорщини у складі Австрійської імперії. Важливим заходом стало утвердження угорської мови в ранзі офіційної. Водночас це спровокувало конфлікти між неугорським населенням, яке становило майже 60 % населення Угорщини.

30-ті - 40-ві роки XIX ст. були важливим періодом національного відродження слов'янських народів Австрійської імперії. Його головною ознакою стало пробудження інтересу до національного життя, розвитку і поширення національних мов, літератур та інших галузей культури. У цьому процесі провідну роль відігравали просвітителі - "будителі" (Й. Добровський, Й. Юнгманн, Я. Коллар, Л. Штура та ін.), які започаткували наукову роботу з мовознавства, історії, етнографії, писали літературні твори національними мовами, видавали національну періодику тощо.