Розділ З

Баба Галя про хатинку за містом мріяла давно, може й все життя, та стала її власницею в авральному порядку тільки місяць тому. Ділянка ця ще недавно була цілковито занедбана: заросла буйними бур’янами, дикими чагарниками та обліпихою. Але сили для надання їй цивілізованого вигляду, видно, дрімали до часу, а тепер саме вирвалися на волю. Як то кажуть, джина випустили з пляшки. На даний момент заклопотана баба Галя в бейсболці та камуфляжних штанях боролася з обліпихою, котра, як їй і належить, була дійсно обліплена ягодами. Від Роминої мами бабця швидко перейняла моду на камуфляжний одяг. Сучасно й вигідно, з якого боку не глянь. Моя потенційна свекруха вже кілька років не вилазила з камуфляжу, може, через це вигляд мала молодший, ніж її подруги-однолітки. Якось я сфотографувала Лідію Дмитрівну в камуфляжному «прикиді» з плетеним кошиком груш і сусідським мастифом. Пес у цуценячому віці хворів на рахіт, камуфляжний однострій старезний, а кошик от-от розсиплеться. Проте фотка вийшла настільки виразною, що можна було б навіть на якийсь конкурс відправити. Вона тепер у рамочці стоїть у Роми за склом книжкової шафи, я завжди милуюся на свою роботу, коли буваю в нього.

Ось покришки бабі Галі й згодяться, не везти ж їх назад.

Побачивши нас, Баба Галя заголосила:

— Ой лишенько, що ж це тепер буде, хто ж упорається з врожаєм?

Рому цей бік питання не цікавив зовсім, він сказав, що баба Галя, коли її ласка, може хазяйнувати на маминій ділянці, як вважає за потрібне, бо у нас із ним на боротьбу з врожаями часу не заплановано. Старенька несказанно зраділа. Як же вона любила город і землю! Навіть мала план щодо продажу на базарчику біля метро надлишків вирощеного, але до цього було ще далеченько.

Що ж, нам залишалося повертатись у місто й шукати Лідію Дмитрівну в лікарні. Вже по дорозі на електричку нас наздогнала сусідка — нагадала, щоб забрали гарбуза, бо вкрадуть. Мовляв, Ромина мама цілий тиждень говорила про те, як ми заберемо це стигле щастя в Київ. Навіть уже сидячи в машині, Лідія Дмитрівна умовляла сусіда забрати гарбуза в багажник, та не вийшло. По-перше — сусід не зміг зрушити з місця диво-ягоду, а по-друге — не зачинився б багажник.

Хотіла б я подивитися в очі тому божевільному злодію, що міг би котити у темряві свою здобич кудись на базар чи в комору, ласо облизуючись. Сидячі на ґанку, ми з Ромою почали думати, що ж робити з гарбузом. Не вигадали нічого кращого, як витягти з госпблоку зелену тачку, закотити на неї диво природи та й просуватися до електрички. Тачка — це знахідка, тачка — це якесь там чергове диво світу. Кажуть, соціалізм будували здебільшого за допомогою тачок. Те саме можна сказати й про дачі. Поки ми йшли вуличкою, зі своїх маєтків мовчки виходили знайомі та незнайомі сусіди, вони проводжали нас сумними поглядами. Очевидно, хтось із них уже пройшов цей етап, а ми були для них на самому його початку. Якась руда дівчинка, побачивши нас, заплакала. Ми ж наївно вважали, що головне — дістатись Києва, а там вже якось та буде.

Приміський перон був, хоч і не такий пожвавлений, як вечорами у вихідні, але й не пустий. Бажаючих втекти з дачі до міських переваг цивілізації теж виявилося чимало, що, з першого погляду, трохи й дивувало. Очевидно, якщо довго живеш на природі — в якийсь момент нестерпно хочеться в душ, і навпаки — якщо цілий тиждень працюєш у місті, не замислюючись про переваги цивілізації, рано чи пізно настане момент, коли перед сном нестерпно захочеться скупатися в бруднуватому озерці та скуштувати задимленого шашличка.

Коли поруч зупинився вагон, ми зрозуміли, що потрапити всередину буде не так уже й просто. Тобто, якось впхатися ми зможемо, але таким чином цілковито перегородимо шлях до виходу та входу половині вагону. Трохи порозмисливши, вирішили перелізти через колію і їхати у зворотній бік, де людей набагато менше, що й зробили. Через зупинку вийшли, знову перейшли через рейки, досить скоро підійшла електричка в бік Києва. Сяк-так потрапивши у вагон, ми були дуже горді, що так мудро вчинили.

Чи треба казати, що увага пасажирів цілого вагону була прикована спочатку до нашого багажа, а потім уже до нас. Передчуваючи цікавість до нашої поклажі, на пероні ми заздалегідь замаскували гарбуза привезеними газетами, та під час посадки вони не втрималися на об’єкті, й тепер гарбуз лежав на тачці голий та беззахисний.

Маленькі дітки кричали: «Ріпка!» — і просилися посидіти на ній, навіть черга невеличка утворилася. Якась старенька перехрестилась і сказала, що це американці намішали через космос хімії, щоб ми всі отруїлися і повмирали, а вони тоді прийдуть і захоплять нашу країну, а депутати їм поможуть. Можна було б організувати дискусію з цього приводу, та якось не хотілося. Лисуватий дядечко хотів записати наш телефон, щоб обміняти свої дефіцитні кущі, назви яких я не запам’ятала, на насіння нашого гарбуза. Кущі мали якісь дивовижні властивості та, очевидно, саме входили в моду. Боронь Боже — екзотики з нас досить. І тільки на пероні в Дарниці ми остаточно зрозуміли, в яку халепу втрапили.

Твердий київський перон під ногами — це ще не перемога, а тільки половина шляху, і не найтяжча, як виявилося. Тачка з гарбузом у таксі не влазила, водій лише покрутив пальцем біля скроні. А ще насувалася злива. Люди бігли хто до автобуса, хто ловив таксі, тільки ми приречено рухалися назустріч зливі, вдаючи, що нам до цього байдуже. Я старанно відганяла підступну думку залишати Рому сам-на-сам із проблемою.

Страшенно хотілося відстати на кілька кроків, або, навпаки, йти трохи попереду, вдаючи, що з Ромою не знайома та не маю до гарбуза жодного стосунку. Але то було б підло з мого боку, це була б справжня зрада й демонстрація моєї закомплексованості. Він і без того через маму переймається. І я йшла поруч, гордо дивлячись у вічі всім тим, хто на бігу все ж встигав звернути увагу на нашу химерну здобич: «Дивіться, люди, ми разом долаємо труднощі життя, і мені по цимбалах, що я тут чекаю на зливу разом із таким огидним дивом селекції!»

До метро нас не впустили — хто б сумнівався, що може бути інакше. Світ такий жорстокий. Тоді Рома згадав про однокласника, який мав мікроавтобус і возив ним кудись продукти. Додзвонився до нього, назвав адресу нашого тимчасового пристановища, для чого довелося вибігти під дощ і визначитися з номером будинку, в арці якого ми переховувалися. Слава непорушній шкільній дружбі на віки вічні! А поки що гарбуз викликав у мене якісь неприємні почуття — огиду, чи що? Його ще слід було підняти до мене чи до Роми в квартиру, а крім цього, якось повернути тачку на дачу. Потім, коли злива скінчилася, друг подзвонив і вибачився, що приїхати по нас не зможе — йому треба було терміново шефа кудись везти, а на це мало піти години зо дві. Подивившись одне на одного та не промовивши жодного слова, ми покотили тачку до найближчих кущів і там її покинули, а самі, злодійкувато озираючись, побігли в напрямку метро, наче той гарбуз міг за нами гнатися. Якось мусили тепер викручуватися перед Лідією Дмитрівною, та нічого не вдієш.

Доведеться вигадувати казки, пояснювати, де поділася тачка, та переконливо оповідати, що ми зробили з гарбузом. Одним «дякую» тут не обійдеться.

Коли ми знайшли Лідію Дмитрівну в лікарні, була вже ніч. Ромина мама спала на ліжку біля вікна, стомлена після накладання гіпсу. Вбрана вона була в знайому камуфляжну куртку, такі самі штани висіли на спинці ліжка. Треба буде принести їй халат. Але чи зможе вона найближчим часом пересуватися хоч якось? Ще три ліжка в палаті були зайняті, а одне вільне. Як сказала сестричка, перелом складний, доведеться полежати в лікарні якийсь час. У похилому віці переломи зростаються не так швидко, як у молоді літа, потрібні мікроелементи, вітаміни.

Із лікарем поговорити не вдалося, його кудись викликали, це ж травматологія. Ми залишили на тумбочці круасани, будити не наважились. Хай спить, бідолашна — хотіла до нашого приїзду компот із груш закрутити. Краще б ті грушки хто покрав! Цілком можливо, що після знеболення їй снився сон про гарбуза, який отримав міжнародну премію за свої високі показники та досягнення.