Розділ 27

Набрала номер. Підійшла Лідія Дмитрівна. Звістка про мою незаплановану подорож її нітрохи не схвилювала, схоже, світ вона сприймала тепер зовсім інакше, ніж місяць тому:

— Ой, Віко, я вже опанувала сканер. Рома мені купив у когось старенький, але нічого, він цілком пристойний. Я всі свої фотки вже відсканувала і деякі відправила Анрі. Уявляєш, у мене вже є його дитячі. Він був таким гарнесеньким хлопчиком, його матуся так оригінально вбирала, як дівчинку. Хочеш подивитися?

Звичайно, я все життя мріяла подивитись, у що вбирали гарненьких хлопчиків у Європі в середині минулого століття. Напевно, й у Франції з одежею після війни було не дуже, може, в платтячка старшенької сестрички його одягали…

— А Рома знає про вашого кавалера? — спитала я.

— Звичайно, ні. Але, мабуть, здогадується. Він побачив фотку маленького Анрі та спитав, що це за опудало. На підсвідомому рівні він боїться Анрі. Фройд про це писав.

— А ви?

— А я зорієнтувалася, сказала, що займаюся перекладом біографії одного діяча антифашистського руху. До речі, брат Анрі загинув у партизанах. Мабуть, відстрілювався до останнього.

— Звичайно, це жахливо. Прийміть мої співчуття. А що, тепер когось ще цікавить біографія діяча антифашистського руху? А де це Рома? Ви ж уголос говорите. Його що, досі вдома немає? І ви при цьому такі спокійні? В міліцію не дзвоните? Ще в лікарню можна, в морг…

— Його нема, але не панікуй, це нічого не означає. Вони з Оленкою поїхали на запис передачі на телебачення. Про Оленчиного чоловіка програма. Він заслужив пошани народу.

— Ясно, телебачення — це вікно у світ. У мене не було часу вам дзвонити, страшенно зайнята. А ви самі чого мені не телефонуєте? Я вам уже не цікава?

— Не вигадуй, Віко, дурниць. Не дзвоню, бо маю аналогічні проблеми — брак часу. Цілий день як не листа пишу, то сканую. А ще Оленка мене возить на всілякі процедури. Я хочу ходити, як раніше, й наука багато в чому може допомогти, повір. Оленка дисертацію захистила. Як вона знається на травмах, щоб ти тільки знала! Вона талант.

— Добре, я дуже рада, що ви не самотні в боротьбі з недугою. Мої вітання Оленці, її чоловікові, її мамі й татові. А я ще маю завтра до вашої сусідки по палаті навідатись. Вона зі своїм горем сама в цілому світі.

— Віко, не ображайся. Передавай їй вітання від мене. Ще побачимось, як на ноги стану. Я ж не винна, що в мене є Рома, ти, Анрі…

— І Оленка, — додала я.

— Віко, ти це мені облиш. Вони однокласники. Вони друзі.

— На добраніч, Лідіє Дмитрівно! Солодких сновидінь!