Розділ 16

— Ти взагалі думаєш, що кажеш? Він би зовсім не відповідав, якби не хотів листуватися. Дивись, тут такий довгий лист, ще й його фотографії. Ти гадаєш, він міг прислати листа на чотири сторінки, де написано, ви, Лідо, мовляв, застарі для мене і взагалі застарі для цілого світу, я вам зараз просто опишу все про себе, хоч воно вам до одного місця. Так?

— Де фотографії?

— Я їх не відкривала, зберігаю конфіденційність.

— А лист? Ти ж його роздрукувала. Листи можна, а фотки ні?

— Ой, зараз умру з тебе! Я ж французької не знаю, тому конфіденційність цілковита.

А дійсно, чому б не подивитися, що то за жених такий? Може я накаркала, він афро-француз? Молоді вони ще нічого, а от старими не уявляю тих зубатих арабів.

— Гаразд, пішли подивимося фотки на моніторі, — я здалася.

Ми з секретаркою довго роздивлялася сивого пенсіонера спортивної статури, який на перший погляд ніби нічим не відрізнявся від наших середньостатистичних дядьків такого віку. Ну, хіба що сапа, з якою він стояв на тлі ділянки культурного землеробства, була дещо незвичної конструкції. І ще люлька в куточку рота на одній з фотографій робила його чимось подібним до Шерлока Голмса. І чотири картини, що висіли на стіні за його спиною — це вже на іншому знімку — теж якось не так висіли, як у наших заміських будинках, можливо, завдяки рамкам, у які вони були вправлені. Здається, це були вишивані картини. Я збільшила зображення, щоб пересвідчитись, що це саме вишивання.

Чиїсь руки вишили виноград на одній із них, на іншій — дітей, що моляться Богу, стоячи навколішки. Був там і вибагливий герб. У нас вишивані картини мають інший вигляд — у нас вишивають маки, букети та Матір Божу, хоча, звісно, тепер і в нас повно малюнків, за якими можна зобразити що завгодно й кого завгодно.

Мені враз схотілося вишивати. Вже геть забула, що в такий спосіб можна покращувати настрій. Завтра ж почну вишивати сорочку чи бодай яку серветку. Он п’ю каву з гарнесенької філіжанки, а ставлю її просто на голий стіл. А якби там була серветка, вишита моїми улюбленими косівськими візерунками, тоді ж зовсім інша річ. Мушу дбати про свій настрій, коли вже я така нещасна, сама в цьому великому місті, де нікому нема до мене діла.

Роздрукувала ще й фотографії. Щоправда, якість їх була дуже посередня. Принтер у нашому відділі чорно-білий. Хай так, буде мати Лідія Дмитрівна хоч якесь уявлення про свого пенфренда. Переконається, принаймні, що він, як і ми, білий.

Добре, що кодовий замок на дверях їхнього під’їзду так і не поставили. Шлях до поштової скриньки був вільний. Проте насправді я дуже хотіла б зустріти Рому. Може, все ж таки провідати Лідію Дмитрівну вдома, як годиться? І банани про всяк випадок купила. Я вже майже наважилась на відвідини, коли до під’їзду підкотило авто, з якого вискочив Рома, оббіг машину і відчинив дверцята. На асфальт ступила нога, взута в сріблясту туфельку, зав’язану на бант, майже як на тій моїй фотографії, що її недавно розглядав Рома. Я стояла біля поштових скриньок, тримаючи в руці конверта. Схоже, моє місце вже зайняте. А я, дурна, його мамі чоловіка намагаюсь зловити. І не просто чоловіка — справжнього француза. Перескакуючи через дві сходинки, я злетіла на півповерха вище та причаїлася біля сміттєпроводу. Рома з дівчиною ішли пішки, весело розмовляючи. Про що, я не могла зрозуміти, у вухах та скронях гупало. Біля дверей квартири Рома зупинився і почав відмикати замок. Дівчина спитала:

— А вона мене впізнає, як ти гадаєш?

— Звичайно, вона буде дуже рада.

Який же жорстокий цей світ. Міг би бодай трохи поносити жалобу за нашим коханням, а він, бачиш, знайшов собі фею у сріблястих мештах і геть забув про мене. Я повільно спустилась на перший поверх, вкинула в скриньку листа й попленталась до зупинки.