Розділ «Російська федерація наприкінці XX -на початку XXI ст.»

"Справа ЮКОСу". У1995p. М. Ходорковський придбав ЮКОС за 160 млн дол. та запропонований ним інвестиційний план на 150 млн. дол. Сама компанія була створена у 1992р. шляхом об'єднання "Юганськнафтогазу" і "Самаранафтогазу". Пізніше ЮКОС установив контроль над нафтовими родовищами Східного Сибіру, придбав компанію "Томскнафта" та нафтові промисли "Талакан-Ойл". Сприятлива кон'юнктура (підвищення світових цін на нафту ), великі інвестиції, ефективна система управління із залученням іноземних фахівців та акціонерів сприяли економічному піднесенню компанії, рівень капіталізації якої наближався до 30 млрд дол. Частково компанія (яка володіла акціями нафтових підприємств Росії) належала МЕНАТЕПу, частково - двом офшорным компаніям на острові Мен. Влітку 2008р. ЮКОС придбав 92 % акцій "Сибнафти", сплативши 3 млрд дол. і 26% своїх акцій. Таким чином компанія перетворилася на найбільшу в Росії та четверту за розмірами у світі. Проте незабаром стало відомо про плани М. Ходорковського продати 40 % компанії-гіганта американським інвесторам ("Chevron-Texaco" ), що практично вивело б її зі сфери дії російського законодавства, загрожувало б установленням американського контролю над російськими нафтовими родовищами і небезпекою виведення олігархом 10-15 млрд дол. в офшорну зону. В умовах зростання світових цін на нафту уряд прагнув всіляко підтримувати державні підприємства, наприклад "Роснафту", і не допустити приватизації нафтових трубопроводів. М. Ходорковський намагався реалізувати план будівництва нафтового трубопроводу до Китаю, вступивши в конфлікт із державними планами будівництва нафтогонудо порту Находка. Практично діяльність олігарха вторглась у сферу національних державних інтересів, попри всі економічні переваги його проекту. Проте дуже часто стратегічні інтереси держави є вищими за економічні. Важливим чинником зростання прибутків ЮКОСу була система оптимізації податків (іншими словами - ухиляння від сплати податків). У цьому випадку вона полягала у відвертому лобіюванні інтересів компанії в Державній думі через підкуплених парламентаріїв, які спеціально створювало "дірки" у законодавстві для ухилення від сплати мільйонних податків. Держава оголосила всі ці схеми незаконними і пред'явила компанії позов про несплату податків. ЮКОС було знищено, а Ходорковського та керівників компанії заарештовано та засуджено до ув'язнення.

Великий бізнес зробив з історії ЮКОСу належні висновки - будь-яка спроба втручання в державні справи, ухилення від несплати податків та політична діяльність не тільки неминуче призводять до втрати капіталів, а й загрожують особистою свободою. Ефективними партнерами держави віднині стали "ЛУКОЙЛ", "Сургутнафтогаз", ТНК, а власник "Сибнафти" й англійського футбольного клубу "Челсі", губернатор Чукотки Р. Абрамович продав свою компанію державі за 13 млрд дол. Щоправда, остання операція викликала багато запитань в російській та зарубіжній пресі своєю непрозорістю та деякими дивними обставинами (різке підвищення ринкової вартості напередодні аукціону, попередня виплата мільярдних дивідендів її власнику, сумнівна схема купівлі, за якою кошти нібито надійшли на баланс голландської дочірньої компанії "Газпрому" тощо).

За президентства В. Путіна спостерігалася видима динаміка зростання офіційних показників економічного розвитку Росії: валовий внутрішній продукт (ВВП) зростав у різні роки в середньому від 5 до 10 % (хоча за показником ВВП на одну особу Росія значно відстає від розвинених країн світу); зовнішній борг знизився зі 148,7 млрд дол. у 2001 р. до 50,1 млрд дол. у 2007 р.; золотовалютні резерви країни збільшились до 240 млрд доларів. Зрозуміло, це було зумовлено високими світовими цінами на нафту і відповідно газ. Зовсім невипадково в російському суспільстві поширюється гасло "Газпром" - це Росія!" Темпи економічного розвитку дали можливість уряду і президенту розробити амбітні пріоритетні національні проекти у соціальній сфері (охороні здоров'я, освіті, будівництві житла і розвитку сільського господарства). Проте їхня реалізація ускладнюється так і не подоланими проблемами корупції, бюрократизації, боротьбою лобістських угруповань у регіонах і Думі тощо.

Елементи авторитаризму, які виявилися в режимі Путіна в усіх сферах внутрішньої політики, загалом підтримала більшість російського суспільства. Очевидно, для розуміння цього необхідно зважати на значну втому суспільства від хаосу і безладдя єльцинівського періоду; ефективну боротьбу нового президента з регіональним сепаратизмом; завершення чеченських війн; боротьбу з олігархами, що зробило Путіна харизматичним лідером; вдале звернення влади до реанімації великодержавних амбіцій значної частини російського суспільства, для якого колишній СРСР уособлював Росію, а росіяни були "старшими братами" для інших народів, несучи їм культуру та цивілізацію (наприклад, відродження окремих радянських символів та свят); видиме поліпшення матеріального статку населення в результаті піднесення світової економіки в цілому і надвисоких прибутків від продажу нафти та газу. Російське суспільство продемонструвало готовність прийняти обмеження громадянських свобод в обмін на зростання стандартів життя. Підконтрольні уряду ЗМІ наполегливо проводять у суспільстві ідею, що "демократії" в колишніх пострадянських країнах призводять до хаосу й економічного занепаду, а "путінська Росія" відрізняється від них політичною стабільністю й економічним зростанням.

З наближенням завершення другого терміну президентства Путіна Рада Федерації у листопаді 2007 р. оголосила про призначення виборів президента Російської Федерації на 2 березня 2008 р. і початок передвиборчої кампанії. Федеральні політичні партії висунули своїх кандидатів - лідера комуністів Г. Зюганова, ліберального демократа В. Жириновського і кандидата від опозиційного блоку Союз правих сил (СПС) Б. Нємцова. Останній незабаром відмовився на користь опального прем'єр-міністра М. Касьянова. Проте найвірогіднішим претендентом очікувано був висуванець партії влади "Єдина Росія" - віце-прем'єр Д. Медведєв. В. Путін офіційно підтримав його кандидатуру, фактично призначивши своїм спадкоємцем, очолив партію влади і погодився бути у нового президента прем'єр-міністром. Після ретельної перевірки підписних листів на підтримку М. Касьянова Центральна виборча комісія виявила 18 % бракованих і наприкінці січня кандидат опозиційних сил не був допущений до реєстрації. Власне, зважаючи на масову підтримку суспільством будь-яких кроків В. Путіна, вибір нового президента був прогнозований. 2 березня 2008 р. 70,28 % виборців віддали голоси за Д. Медведева, котрий був обраний новим президентом Російської Федерації.

Дмитро Анатолійович Медведев - російський державний і політичний діяч. Народився 14 вересня 1966р. в Ленінграді у професорській родині. Закінчив юридичний факультет Ленінградського державного університету. Кандидат юридичних наук (1990). У 1990-1999 р. працював асистентом і доцентом Санкт-Петербурзького державного університету. Паралельно був юридичним експертом комітету із зовнішніх зв'язків мерії Санкт-Петербурга. У 2000р. працював заступником керівника Адміністрації президента Російської Федерації, головою Ради директорів "Газпрому". 2003- 2005рр. керував Адміністрацією президента РФ. З листопада 2005р. - перший віце-прем'ер уряду Росії. З 2008 р. - президент Російської Федерації.

Найважливішою подією початку президентства Д. Медведева була російсько-грузинська війна 8-12 серпня 2008 р. ("п'ятиденна війна"). Збройний конфлікт, в основі якого були грузи-но-осетинські суперечності, мав тривалу історію. Політично в основі конфліктів лежить, по-перше, питання про етнічну власність на землю і кожен з народів доводить свою автохтонність. По-друге, наявною була образа "малої" нації на колишню "метрополію" - Грузію. За СРСР адміністративний поділ на Північному Кавказі був умовним і не враховував етнічного принципу. Осетія була поділена на Північну і Південну, які після розпаду СРСР перейшли відповідно до нових незалежних держав - Російської Федерації та Грузії. Спроби південних осетин, на території яких проживало близько третини грузин, об'єднатися з Північною Осетією викликали тривалий і кривавий збройний конфлікт з Грузією. У 1992 р. було проголошено незалежність Південної Осетії. Невизнання міжнародною спільнотою новоствореної держави призвело до перманентного конфлікту з Тбілісі. Роль посередників у конфлікті виконувала Росія. Протягом 1992-2006 рр. понад 80 % осетинів отримали російські паспорти. Після приходу до влади в Грузії М. Саакашвілі, котрий закликав до відновлення територіальної цілісності криїни, на кордоні з Південною Осетією почалися періодичні збройні сутички і кожна зі сторін звинувачувала іншу в провокаціях. Ситуація загострилася після того, як у 2006 р. в Швденній Осетії було проведено референдум за незалежність і обрано нового президента Е. Кокойти.

За подібним сценарієм розвивалися і грузино-абхазькі відносини. За СРСР в Абхазькій АРСР проживало лише близько 18 % етнічних абхазів і понад 45 % грузинів. Ще в XIX ст. більшість абхазів емігрували в Туреччину, рятуючись від утисків царським урядом абхазо-адизьких народів. У 30-ті роки XX ст. радянське керівництво Грузії активно переселяло в Абхазію етнічних грузинів, яких місцеві жителі сприймали як окупантів. На початку 90-х років XX ст. абхази проголосили незалежність, що спричинило збройний конфлікт 1992-1993 pp. Попри численні людські жертви за межами Абхазії опинилося від 180 до 200 тис. грузинських біженців. За різними оцінками в Абхазії у 2008 р. проживало близько 40 тис. грузинів, переважно у Гальському районі.

Незважаючи на наявність російських миротворців, осетинські та грузинські військові вели перестрілку протягом червня - липня 2008 р. 7 серпня вони домовилися про перемир'я, проте в ніч на 8 серпня грузинська реактивна артилерія обстріляла столицю Південної Осетії - м. Цхінвалі, звинувативши протилежну сторону у зриві попередніх домовленостей. За декілька годин потому грузинська регулярна армія силами бронетанкових військ і піхоти захопила Цхінвал. 8 серпня в конфлікт втрутилась Росія і під приводом захисту своїх громадян через Рокський тунель у напрямку Цхінвалі почали просуватися бронетанкові війська, а авіація піддала бомбовим ударам грузинські військові позиції та порт Поті. 9 серпня російські ЗМІ заявили про захоплення Цхінвалі. В конфлікт вступила Абхазія, військові підрозділи якої разом з російськими "добровольцями" атакували грузинські позиції в Кодорській ущелині. Чорноморський флот Росії на чолі з крейсером "Москва" здійснив операцію із захоплення морською піхотою м. Поті і знищив ракетні військові катери Грузії. 11 серпня російські війська почали наступ на м. Горі, захопили міста Зугдіді і Сенакі, загрожуючи грузинській столиці Тбілісі. Грузинська армія попри сучасне оснащення і наявність закордонних військових фахівців не була готова протистояти регулярній російській армії, була деморалізована і під час відступу залишала військову техніку. Столицю Грузії охопила паніка. Завдавши остаточної поразки грузинській армії, російська сторона вирішила, що операція "зі змушення Грузії до миру" (так її назвав Д. Медведєв) завершена, і погодилась на план мирного врегулювання французького президента Н. Саркозі. Бойові дії завершились 12 серпня і Росія почала поступово виводити свої війська з території Грузії, залишивши окремі підрозділи в Південній Осетії та Абхазії. Дані про втрати сторін у війні є неточними і відрізняються у різних джерелах (від 1 тис. до 5 тис. осіб загалом). На сьогодні можна сказати достовірно лише те, що з усіх сторін загинуло декілька тисяч військових і цивільного населення та понад 100 тис. осіб стали біженцями.

26 серпня Д. Медведєв підписав указ про визнання незалежності республік Абхазія і Південна Осетія, проте цей крок засудило світове співтовариство.

Загалом внутрішні та зовнішньополітичні кроки нового президента Росії свідчать про спадковість курсу його попередника. Проте в умовах світової економічної кризи перед новим лідером і старою адміністративною командою стоять важкі завдання в економічній та соціальній сфері, налагодження нового діалогу з Європейським Союзом і США, відносини з якими погіршилися після російсько-грузинської війни і жорстких антинатовських заяв.