Розділ «Російська федерація наприкінці XX -на початку XXI ст.»

Для відновлення "конституційного порядку" російське командування застосовувало тактику "випаленої землі", знищуючи не тільки укріплені позиції чеченських повстанців, а й населені пункти, історичні та релігійні пам'ятки чеченського народу, особливо у передгірській та гірській місцевості Ічкерії.

Дії російських підрозділів у Чечні викликали дедалі більше несприйняття з боку світової спільноти. СІНА і Європейський Союз піддали жорсткій критиці політику Росії у Чечні, звинуватили Москву в недотриманні міжнародних прав під час дій у Чечні та висловилися за політичний шлях урегулювання кризи.

Як і в попередні роки, Росією прокотилася хвиля терористичних актів. У серпні 2000 р. пролунав вибух у переході під Пушкінською площею в Москві, внаслідок якого загинуло 8 осіб і близько 200 були поранені. Хоча організатори не були знайдеш, суспільна думка звинуватила чеченських терористів. У жовтні 2002 р. сталася трагедія у театральному центрі на Дубровці, де йшла вистава "Норд-Ост". Влада не пішла на поступки терористам і під час операції загинуло понад 100 осіб. 1 вересня 2004 р. чеченські терористи захопили школу в Беслані, де від їхніх рук та під час штурму урядовими військами загинуло понад 300 осіб. Успіхом федеральних військ стало вбивство найбільш впливових польових командирів чеченців - А. Масхадова і Ш. Басаєва. Це дало можливість досягти відносної стабілізації ситуації на Північному Кавказі. У 2007 р. за поданням Путіна президентом Чеченської республіки було обрано Р. Кадирова - сина загиблого у 2004 р. від рук бойовиків муфтія А. Кадирова. Лояльне до Москви керівництво республіки спрямувало зусилля на боротьбу із залишками ісламських бойовиків і відновлення республіки, користуючись щедрими вливаннями з федерального бюджету.

Але головні втрати - людське життя. У першу чеченську війну загинули близько 100 тис осіб, переважна більшість з яких, звичайно, - ні в чому не винні мирні жителі. У другу - втрати ненабагато менші. За офіційними даними Москви, під час антитерористичної операції було вбито 4,5 тис. військовослужбовців і 14 тис. жителів Чечні. Проте в доповіді німецьких спецслужб канцлеру Шредеру містяться інші цифри: загинули 10 тис. солдатів і офіцерів Російської армії та 80 тис. чеченців.

Російська Федерація на початку XXI ст.

Офіційно призначений спадкоємцем Б. Єльцина В. Путін залишався тільки "виконуючим обов'язки" президента Росії та для легітимації влади мав бути обраний всенародно. Вибори призначили на 26 березня 2000 p., що давало Путіну значну перевагу над іншими кандидатами (лідером комуністів Г. Зюгановим, В. Жириновским та Г. Явлінським), оскільки у такий короткий термін проведення передвиборчої кампанії він мав можливість повною мірою використати так званий адміністративний ресурс. Вища бюрократія разом із фінансово-олігархічними кланами в столиці сподівалася на продовження курсу попередника, а регіональна владна еліта демонструвала лояльність центру і підтримала спадкоємця, котрий заслужив повагу більшості російського суспільства своїми рішучими діями на Північному Кавказі. Тому результати виборів не стали несподіванкою - Путін у першому турі голосування отримав 52,9 % голосів виборців, значно випередивши суперників. 7 травня того ж року він офіційно вступив на посаду президента Російської Федерації.

Володимир Володимирович Путін - державний і політичний діяч Росії. Народився 7 жовтня 1962 р. в Ленінграді (нині - Санкт-Петербург). Закінчив юридичний факультет Ленінградського державного університету. Кандидат економічних наук. У 1985- 1990 pp. працював в органах державної безпеки (КДВ) СРСР у НДР. З 1990 по 1996 р. - помічник ректора Ленінградського державного університету з міжнародних справ, заступник голови уряду Санкт-Петербурга, заступник керуючого справами президента Російської Федерації. 1997-1998 рр.- працював в Адміністрації президента

Російської Федерації. 1998-1999 рр. - директор ФСБ, голова уряду Російської Федерації. У2000-2008рр. - президент Російської Федерації. S травня 2008 р. - голова уряду Російської Федерації.

Новий кабінет міністрів не зазнав спочатку великих змін. Його очолив М. Касьянов, котрий перед цим домігся від міжнародних валютних установ списання понад третини радянських боргів західним кредиторам (вони скоротилися з 32 млрд до 21,3 млрд дол. США), а також досить упевнено справлявся з економікою країни, яка поступово виходила з кризи і демонструвала зростання. Інші міністри зберегли посади, але до складу кабінету потрапили нові обличчя - Г. Греф і А. Кудрін. Це створювало враження спадковості курсу.

Проте вже в першому щорічному посланні Путіна до Федеральних зборів були визначені першочергові завдання нового президента, які не залишали сумніву у тому, що він не збирається йти протореним шляхом попередника, принаймні у внутрішній політиці. Пріоритетною стала адміністративна реформа, яка" за задумом її творців, мала відновити єдність російської держави, а по суті була спрямована проти всевладдя так званого регіонального феодалізму, як називала тодішня російська преса майже абсолютну владу регіональних керівників. На першому етапі реформи у травні 2000 р. було створено сім федеральних округів, кожен з яких включав декілька суб'єктів федерації, в межах котрих мали координуватися діяльність федеральних органів у регіонах і уніфікуватися правовий простір. На чолі округів поставили повновладних представників президента, більшість з яких були армійськими генералами. Кордони нових федеральних округів майже збіглися з кордонами військових округів (у Російській Федерації зберігся радянський військово-територіальний поділ). Певною мірою це нагадувало генерал-губернаторства в царській Росії, які створювалися у вибухонебезпечних регіонах або прикордонних губерніях. Такий крок президента свідчив, що він буде спиратися не тільки на бюрократію, а й на силові структури. Згодом за цією ознакою режим Путіна протягом усього періоду правління будуть називати "бюрократично-авторитарним", порівнюючи з подібними режимами Латинської Америки у 70-ті роки XX ст.

Відхід від демократичних принципів нового хазяїна Кремля виявився у його наступних кроках боротьби за централізацію країни. До Думи було внесено законопроект про нові принципи формування верхньої палати парламенту - Ради Федерації, який передбачав процедуру судового відсторонення губернаторів від влади. Проте найдієвішим заходом у цей період стало зняття за рішенням суду з повторних виборів губернаторів, які не подобалися Кремлю. Справа в тому, що діючі губернатори, як правило, не були висуванцями окремих політичних партій, проте мали достатньо можливостей для переобрання, оскільки контролювали місцеві законодавчі збори і регіональний бізнес, зберігаючи міцні зв'язки з вищою бюрократією в столиці. Не випадково з 88 виборів у 1999-2003 рр. діючі губернатори виграли 59. За рішенням суду не допустили до виборів губернатора Курської області О. Руцкого, який мав 100-відсоткові шанси бути обраним повторно. Щоб прибрати з Приморського краю Є. Наздратенка, його призначили керівником федерального відомства. Саме з цього часу набула поширення практика усунення опозиціонерів з політичної арени - їх або не допускали до виборів, або знімали з них.

Наступ центру на регіони тривав шляхом створення загальноросійських політичних партій. Оскільки вплив "партії влади" в регіонах, на думку Кремля, був недостатній за відсутності розгалуженої мережі регіональних відділень (на відміну, наприклад, від комуністів і ліберальних демократів В. Жириновского), то необхідно було створити для неї відповідні умови. Новий закон про політичні партії, прийнятий у червні 2001 р., встановив жорсткі вимоги до чисельності партій (не менше 10 тис. членів) і необхідності мати регіональні відділення. Партії та створені ними блоки, які відповідали цим вимогам, наділялися виключним правом на участь у федеральних і регіональних виборах. Незабаром внесли зміни і до закону "Про основні гарантії виборчих прав громадян", за якими не менше половини обраних у регіонах депутатів мали обиратися за партійними списками. Це мало посилили рівень своєрідної "партизації" регіонів, де вплив політичних партій був ще низьким. Як наслідок, на виборах у грудні 2003 р. - березні 2004 р. в 13 регіонах країни пропрезидентська "Єдина Росія" отримала 55,6 % голосів виборців, в основному за рахунок партійних списків, до яких увійшли губернатори.

Проте святкувати перемогу було зарано. Наступного року на виборах в інших регіонах частка "Єдиної Росії" в регіональних законодавчих зборах впала до 28 %, за рахунок як нових політичних гравців федерального рівня - Партії російських пенсіонерів та партії "Родина" (укр. "Батьківщина") Д. Рогозіна, так і регіональних виборчих блоків, створених губернаторами (наприклад, "Наша Батьківщина - Сахалін і Курили", "Хакасія" та ін.) З'ясувалося, що губернатори використовували адміністративний ресурс для підтримки пропрезидентської партії на виборах до Державної думи, залишаючи розв'язаними руки в регіональних виборах. До влади в регіонах приходили, таким чином, не ті особи, яких бажали в Кремлі. Наприклад, Москва вважала інцидентом обрання губернатором Алтайського краю актора-гумориста М. Євдокимова (пізніше загинув в автомобільній катастрофі).

Кремлівські стратеги та політичні аналітики вважали, що необхідно створити систему, за якої губернатор міг би залишатися позапартійним, але водночас був змушений підтримувати виключно "Єдину Росію". Саме тому замість прямих виборів губернатора центр призначав свого ставленика, а щоб зберегти видимість демократи, його кандидатуру затверджували законодавчі збори регіону. Щоб гарантовано забезпечити перемогу "партії влади", у грудні 2004 р. внесли зміни до закону "Про політичні партії", де мінімальна чисельність була піднята до 50 тис. членів, а восени наступного року заборонили створення передвиборчих блоків на федеральних та регіональних виборах. Пішли далі - наприкінці 2004 р. почали знімати з виборів не тільки окремих осіб, а й конкуруючі партії, як це було, наприклад, з "Родиной" на виборах до Московської міської думи. Оскільки традиційно високим залишався відсоток виборців, котрі голосували "проти всіх" (майже 12 %), то вирішили взагалі скасувати цей рядок у виборчих бюлетенях.

Але острах втратити бодай крихту влади у кремлівських можновладців був настільки високим, що на цьому не заспокоїлися і вдалися, як пізніше з'ясувалося, до сумнівних експериментів зі створення партій-клонів на зразок "Справедлива Росія" С. Миронова, абсолютно лояльного до В. Путіна. Зрештою, для перестраховки останній вирішив очолити список "Єдиної Росії", показавши громадянам орієнтир щодо того, за яку політичну силу необхідно голосувати. Така авторитарна централізація призвела до сучасного стану: пропрезидентська "Єдина Росія" має конституційну більшість, комуністи та ліберальні демократи Жириновского- нечисленні фракції, а партія Миронова ("есери")- незначне представництво. Опозиційною силою залишаються тільки комуністи, політичне майбутнє яких досить сумнівне і які можуть перетворитися на політичних маргіналів.

Встановлення контролю над суспільним вибором відбувалося за одночасної боротьби за інформаційний простір, який за часів Б.Єльцина перебував у руках олігархів. Останні дуже швидко відчули, що В. Путін не пов'язаний щодо них жодними зобов'язаннями, як його попередник, і стали в опозицію до нового режиму. Це виявилося вже під час першого президентства В. Путіна. Наприклад, Б. Березовський заявив про незгоду з діями федеральної влади в Чечні, оскільки обстоював шлях ведення переговорів, а також виступив проти реформи Ради Федерації. Підконтрольні йому ЗМІ почали пропагандистську кампанію, звинувачуючи Путіна в намірах придушити свободу слова і встановити в Росії поліцейський режим. Ще раніше- 11 травня 2000 р. - співробітники податкової поліції провели рейд в офісі "Медіа-МОСТ", який належав В. Гусинському. Незабаром "Газпром" і приватні інвестори спробували відібрати у В. Гусинського федеральний канал НТВ. Після того як Генеральна прокуратура звинуватила обох олігархів у фінансових махінаціях, вони залишили Росію. Власне, це були лише окремі епізоди тривалої боротьби Кремля проти приватних ЗМІ, яка завершилась його перемогою, оскільки сьогодні весь федеральний інформаційний простір перебуває під контролем держави.

Історія з В. Гусинським і Б. Березовським свідчила про бажання Путіна обмежити вплив олігархів на прийняття політичних рішень і дистанціюватися від великого бізнесу. Це підтвердили і події літа 2000 р., коли податкова поліція здійснила обшук в офісах "ЛУКОЙЛу" та "Сибнафти". На М. Поташна чинили потужний тиск з метою змусити його доплатити за придбаний за низькою ціною "Норильський нікель". Тоді ж була проведена і радикальна податкова реформа, в результаті якої встановлено єдиний податок у 13 % для фізичних осіб і знижено податок на прибуток до 24%.

Зайнята проблемами відновлення вертикалі виконавчої влади і повернення під контроль регіональних керівників, центральна влада не втручалася в структуру економічних відносин. Очевидно, між Кремлем і олігархами була встановлена домовленість, яка передбачала, що влада не переглядатиме результатів приватизації., захищатиме приватну власність законами, знизить податки та видатки на бюрократію, а приватний бізнес не втручатиметься в політику, вкладатиме гроші в економіку, не буде ухилятися від сплати податків (так звані схеми оптимізації податків ).

Політика невтручання держави в економіку, яку проводив федеральний уряд на початку XXI ст., сприяла завершенню процесів структурних перетворень в економіці - перерозподілу власності та концентрації промисловості в нових фінансово-промислових групах, що почалися у 1999 р. Економічна криза кінця XX ст. продемонструвала недоліки першої хвилі приватизації, коли підприємствами володіли їх колишні директори і трудові колективи, оскільки головні галузі для підтримання конкурентоспроможності своєї продукції на світовому ринку вимагали високої концентрації капіталу для реконструкції виробничих потужностей і ефективного управління. Протягом декількох років сформувалися нові фінансово-промислові групи з агресивними лідерами, котрі використовували всі засоби з метою здобуття контролю над промисловими підприємствами, зокрема захоплювали відповідно до ліберального закону про банкрутства 1998 р., який дозволяв змінювати керівників підприємств за рішенням арбітражного суду за незначні борги підприємства (15 тис. дол.). Метою захоплення була перспектива отримання швидкого прибутку через подальший продаж або концентрація ресурсів і фінансів у певній галузі для контролю над технологічно важливими виробничими операціями (так звана вертикальна інтеграція). Найбільше ці процеси виявилися у металургійній, нафтогазовій та целюлозно-паперових галузях, де за СРСР були створені потужні промислові підприємства. Наприклад, фінансово-промисловий холдинг О. Дерипаски та М. Чорного "Сибірський алюміній" отримав контроль над гігантами промисловості: Кузнецьким металургійним комбінатом, Красноярським алюмінієвим заводом, М. Потаніна "Интеррос" - над Ленінградським металічним заводом тощо. Всі вони отримали нових власників після процедури банкрутства. Перерозподіл власності супроводжувався жорстокою конкурентною боротьбою із застосуванням приватних силових структур. Про рівень концентрації капіталів і виробництва в Росії переконливо свідчать цифри Світового банку. У 2003 р. 10 великих фінансово-промислових груп володіли понад 60 % всього ринку акцій. У 2004 р. в країні було 19 осіб, статок яких перевищив 1 млрд дол. На їхніх підприємствах було зайнято 42 % робітників країни, а самим підприємствам належало 39 % річного обсягу продажу.

Проте не можна стверджувати, що держава зайняла пасивну позицію в економіці. Насамперед була зміцнена виконавча влада за рахунок нових чиновників із ФСБ. У стратегічних галузях економіки (військовій та аерокосмічній) було створено державні холдинги, реорганізовано управління на підприємствах зі значною часткою державної участі ("Газпром", "Транснафта", "Роснафта"). Намагаючись захистити власність від конкурентів і держави, бізнес-групи почали переводити активи в офшорні зони (будь-яка країна з низькою або нульовою податковою ставкою, сприятливим для підприємців валютно-фінансовим та фіскальним режимом) і спробували залучити іноземні інвестиції шляхом продажу частки акцій своїх компаній зарубіжним. Зрозуміло, така ситуація не влаштовувала владу, яка розцінювала її як загрозу національним інтересам, оскільки в будь-якій країні великий бізнес завжди співпрацює з державою у вирішенні стратегічних завдань. Олігархам було надіслано чіткий і недвозначний сигнал через справу бізнес-імперії "ЮКОС".