Розділ «Російська федерація наприкінці XX -на початку XXI ст.»

У цих трагічних подіях з обох сторін загинуло 150 осіб. Президентська сторона всю відповідальність за криваві події поклала на Верховну Раду і законодавчу владу. Історичний зміст трагічних подій, за оцінкою президентських сил, полягав у руйнації системи рад і радянської влади, яка після відходу з політичної арени КПРС залишалася останньою твердинею тоталітаризму й основним бар'єром на шляху прогресивних соціально-економічних і демократичних політичних перетворень.

Антипрезидентська сторона, навпаки, всю відповідальність поклала на виконавчу владу і президента, дії Білого дому і його захисників оголошувалися подвигом, який мав врятувати систему розподілу влад, конституційний устрій і законність. Між цими двома оцінками розмістилися різні проміжні судження. Відомі російські дисиденти, не відкидаючи консервативного характеру Верховної Ради і з'їзду, доводили, що дії президента були злочинними. Інша "серединна" оцінка полягала в тому, що обидві сторони конфлікту продемонстрували відсутність політичної культури і здатності знаходити вихід з кризи, які притаманні цивілізованим країнам.

Драматична розв'язка конфлікту супроводжувалася закріпленням перемоги виконавчої влади. Припинилась діяльність органів радянської влади. Згідно з президентським указом усенародне голосування за проект нової Конституції повинно було відбутися одночасно з виборами до Федеральних зборів. Блоки і політичні партії основну увагу зосередили на виборах до нижньої палати Державної думи. І хоча прихильники президента на виборах до Думи не здобули більшості, але компенсували це схваленням на референдумі нової Конституції.

Конституція дійсно значно зміцнювала позиції президента. Президент одночасно ставав главою держави і головою уряду, наділявся важливими законодавчими повноваженнями. В цілому російська конституція створила державну модель, у якій президент користується найбільшими прерогативами порівняно з главами інших президентських республік. Проте й опозиція президенту не збиралася відступати. Нова Державна дума демонструвала своє ставлення до жовтневих подій і до президента. Вона прийняла постанову, яка проголошувала амністію тим, хто перебував під вартою у зв'язку з жовтневими подіями 1993 р. Розстановка політичних сил змушувала президента та його команду коригувати свій курс.

Соціально-політична стабілізація та економічні перетворення (1994-2000)

Рік протистояння законодавчої та виконавчої влади в столиці мав згубні наслідки для економіки Росії. Рівень промислового виробництва за 1990-1993 рр. знизився на 40 %. На великих промислових підприємствах працівникам виплачували заробітну плату з великим запізненням або не виплачували взагалі, надаючи їм можливість самостійно торгувати виробленою продукцією. Заробітна плата в бюджетній сфері (медицина, освіта, наука, армія тощо) була відверто жебрацькою. Розвалювалася система соціальної допомоги, жалюгідні пенсії та інші види соціальної допомоги виплачувалися нерегулярно. Міське господарство перебувало у кризі і взимку в більшості міст звичним явищем стали відсутність опалення та періодичні відключення електроенергії. У великих промислових центрах і критично важливих для економіки країни регіонах владу прибрали до рук кримінальні елементи. Проте в європейській частині країни поступово зникало таке явище кінця 80-х років, як продовольчий і товарний дефіцит.

Таким становищем у країні скористалася опозиція, яка мала більшість у Державній думі й розцінила заклики президента Б. Єльцина на початку 1994 р. до стабілізації та національної злагоди як вияв слабкості влади. Опозиція спромоглася ухвалити в Думі постанову про амністію учасникам серпневого заколоту 1991 р. і подій травня та жовтня 1993 р., котрі незабаром вийшли на свободу. Тактика опозиції змінилася- якщо раніше вона сподівалася на силові методи боротьби з владою, то віднині її головною метою стала парламентська боротьба і надії на дострокові вибори президента, оскільки у Б. Єльцина часто виявлялися ознаки хвороби. Саме тому опозиція взяла участь у підготовці запропонованого президентом Договору про суспільну злагоду, який всі політичні сили підписали 28 квітня 1994 р. Проте вже влітку мирне співіснування влади й опозиції припинилося. Депутати не дозволили скоротити видаткову частину бюджету, грошей не вистачало, а уряд, побоюючись інфляції, не увімкнув друкарський верстат. Незабаром стало зрозуміло, що приватизація не дала очікуваних результатів. Приватизовані трудовими колективами підприємства не запрацювали ефективно і не сплачували податки в державну казну, а брак вільних коштів не давав змоги закуповувати продовольство і сплачувати величезні відсотки за зовнішніми боргами. Ліберальна економічна система зумовила структурну перебудову виробництва, головною ознакою якої було позбавлення промислових підприємств державних інвестицій. Влітку прийняли рішення виставити підприємства на торги за їхньою ринковою вартістю. Однак приватні вітчизняні та зарубіжні інвестиції не наповнили державний бюджет і аукціони розпочалися лише з наступного року.

Ранній капіталізм в Росії мав особливості.

Зовнішня політика Росії

Розпад СРСР змінив становище Росії на міжнародній арені, її політичні й торговельно-економічні зв'язки із зовнішнім світом. Пріоритетними завданнями зовнішньополітичної концепції Росії стають збереження територіальної цілісності і незалежності, забезпечення умов для розвитку ринкової економіки і входження в світове товариство. Необхідно було досягти економічної та фінансової допомоги з боку західних держав у проведенні курсу реформ. Зовнішньоекономічні зв'язки насамперед мали допомогти подолати господарську кризу в країні.

Визнання Росії як нової держави розпочалося з кінця 1991 р. Перший свій візит президент нової держави здійснив до ФРН. Про визнання суверенітету Росії заявляли не лише окремі країни, а й міжнародні організації. Про перехід до неї прав і обов'язків колишнього СРСР заявили країни Європейського Співтовариства. 1993-1994 рр. були підписані угоди про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом (ЄС) та Росією. Як й інші країни, які виникали після розпаду СРСР, Росія приєдналася до запропонованої НАТО програми "Партнерство заради миру", однак виступила проти вступу країн, що утворилися після розпаду СРСР, до НАТО. Антинатівський курс Москви надає неконструктивного, ризикованого характеру інтеграційним процесам в європейському регіоні.

Було домовлено з великими банками Заходу про відстрочення платежів за борги колишнього СРСР. Росія увійшла до складу Міжнародного валютного фонду. Важливе значення мав вступ країни до Ради Європи, до якої входять практично всі європейські країни. В компетенцію Ради входять питання прав людини, культури й освіти, захисту навколишнього середовища тощо. За підтримки світового співтовариства Росія поступово інтегрується в світову економіку.

В умовах руйнації народногосподарських зв'язків між республіками колишнього СРСР і розпаду так званої системи соціалізму величезного значення набула переорієнтація зовнішньополітичних зв'язків з країнами як далекого, так і близького зарубіжжя. США після довгої перерви надали Росії режим найбільшого сприяння. Цивілізованих форм набуло співробітництво Російської Федерації з великими країнами у вирішенні конфліктних ситуацій у світі (колишня Югославія, Ірак). Налагоджується не лише торгово-економічне, а й воєнне співробітництво Росії з країнами Заходу і США. Закінчення "холодної війни" дало змогу значно скоротити збройні сили.

Складніше встановлювалися відносини з країнами, які утворилися на географічному просторі колишнього СРСР. Розпад СРСР зруйнував традиційні економічні зв'язки між колишніми республіками. Значно знизився товарообмін з державами СНД. Гостро постало питання про розділ майна колишнього Союзу між новими державами, про умови перевезення вантажів, транспортування нафти і газу їх територіями за кордон. Велись гострі дискусії з Україною щодо поділу Чорноморського флоту і володіння Кримським півостровом. Так звані економічні та стратегічні інтереси Росії в Таджикистані і Молдові стали причинами її участі в збройних конфліктах у цих регіонах. Конфлікти з урядами викликались невирішеністю територіальних питань, невизначеністю статусу російського населення і вартості збитків, яких завдала радянська влада цим країнам.

Фактично нові незалежні держави змушені "врівноважувати" свою незалежність з характером взаємовідносин з Москвою. Визначеності, якої набула російська зовнішня політика, властива гіперболізація її інтересів. Опозиційність Росії до загальноєвропейських інтеграційних процесів, її прагнення визначити характер співробітництва в рамках СНД деформують зовнішню політику ще не досить самостійних нових держав. Це перешкоджає відновленню органічної єдності континенту, фактично протиставляє пострадянську інтеграцію європейській. І хоча зовнішня політика залишається предметом гострої дискусії в Росії, її принципові положення цілком визначилися і підтримуються фактично всіма політичними силами. Політика Роси відображає її небажання відмовитися від особливих прав і ролі, особливо серед нових незалежних держав близького зарубіжжя. Війна Росії в Чечні викликала в європейської громадськості недовіру до її політики.

З середини 90-х років XX ст. зовнішня політика Росії в європейському векторі стає більш визначеною. Головним її пріоритетом стала боротьба проти розширення НАТО на схід і недопущення вступу до нього східноєвропейських країн, зокрема колишніх республік СРСР. У 1997 р. відносини Росії та НАТО були врегульовані в основоположному документі "Росія - НАТО". Того ж року вона вперше взяла участь в зустрічі лідерів семи провідних індустріальних країн світу. У 1999 р. Росія вперше відкрито виступила проти операції НАТО в колишній Югославії. "Демарш Примакова", який повернув свій літак на шляху до США після початку бомбардувань літаками НАТО Югославії, був лише початком низки силових акцій Росії. Отримавши відмову на самостійне проведення миротворчої операції в югославському краї Косово, російські десантники захопили аеропорт у столиці краю Приштіні. Компромісне рішення дало можливість утримувати своїх військових миротворців на Балканах до 2003 р.

Війни в Чечні та їх наслідки

Воєнні дії в Чечні (грудень 1994 р. - 12 травня 1997 р.) були пов'язані з глибокими змінами у світі, розвалом СРСР, соціально-економічними та політичними суперечностями, що були викликані радикальними реформами в Росії та обумовили антагоніза-пДю суспільних відносин. Це явище є складовою збройних конфліктів та війн, котрі виникали в різних регіонах колишнього СРСР - Азербайджані, Вірменії, Грузії, Молдові, Таджикистані. Вони породжені приходом до влади соціальних груп, партій, політиків, які спираються на силові методи вирішення питань.

Керівництво Росії, приймаючи рішення щодо Чечні, було впевнене у швидкому усуненні режиму президента ЧРІ Джохара Дудаєва, у відновленні "конституційного порядку", але ці намагання переросли у жорстоку, кровопролитну війну, геноцид проти власного народу.

В ніч на 11 грудня 1994 р. за наказом президента РФ Б. Єльцина у Чечню були введені російські війська, поділені на три групи: "Північ", "Захід", "Схід". Перші бої для російської армії були вкрай невдалими.