Розділ «Радянський союз після другої світової війни»

Було розроблено заходи і в галузі управління промисловістю. 1957 р. прийнято закон про перебудову управління промисловістю. Змінювалася галузева система управління, яка здійснювалася через міністерства і відомства. Новою основною організаційною формою управління стали Ради народного господарства (раднар-госпи). На цій основі більшість галузевих міністерств було ліквідовано, створювалися 105 раднаргоспів. Передбачалося, що перехід до територіального принципу управління значно зміцнить економічні зв'язки всередині регіонів і республік, усі промислові підприємства і будівництва передавалися до регіональних органів (раднаргоспів). Цього не відбулося, бо централізована система управління гальмувала розвиток економіки, збереглися адміністративні методи господарювання. Була порушена єдина науково-технічна політика у країні в умовах науково-технічної революції.

Значні зрушення відбулися в соціальній сфері. Для робітників, службовців у суботні та передсвяткові дні на дві години скорочувався робочий день; для окремих категорій громадян пенсії збільшувалися в два рази; постійно зростала заробітна плата; збільшилися масштаби житлового будівництва; була відмінена плата за навчання в школах і вищих навчальних закладах.

У середині 50-х років чітко визначилися нові підходи до зовнішньополітичних проблем. У документах XX з'їзду КПРС були зроблені висновки про можливість відвернення нової світової війни. Значно лібералізувався зовнішньополітичний курс радянського керівництва. На відміну від Сталіна Хрущов активізував контакти з керівниками інших держав, намагався досягти скорочення збройних сил і припинення випробувань атомної зброї. СРСР здійснив конкретні заходи зі скорочення озброєнь. Особливе значення мав договір між СРСР, США, Великою Британією 1963 р. про заборону випробувань атомної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. До нього приєдналися більше ста держав.

Разом з тим зовнішня політика СРСР у період хрущовської "відлиги" здійснювалася в умовах жорсткої конфронтації між країнами соціалізму і Заходом. На противагу Заходу 1955 р. була заснована Організація Варшавського договору, в межах якої було створено об'єднані збройні сили і Політичний консультативний комітет для гарантування безпеки соціалістичних країн. СРСР приділяв велику увагу країнам так званого третього світу, де за його допомогою побудували тисячі підприємств. Разом з цією матеріальною допомогою СРСР орієнтував розвиток цих країн соціалістичним шляхом, що теж викликало конфронтацію між соціалізмом і капіталізмом.

Непродумані дії з надання військової допомоги 1962 р. Кубі ледве не привели світ на межі світової війни, коли СРСР розмістив там ракети з ядерними боєголовками. Лише прямі переговори президента США Дж. Кеннеді і М.С. Хрущова дозволили запобігли світовому ядерному конфлікту.

Перетворення періоду 1953-1964 рр. були першою і найбільш значною спробою реформувати радянське суспільство, подолати сталінську спадщину, обновити політичні, державні і соціальні структури. Проте здійснити це вдалося частково. Жодна, навіть надзвичайно виразна, особа не могла змінити ситуації, коли не було механізму для змін. В авторитарній системі, на яку за Хрущова перетворився дещо пом'якшений сталінський тоталітаризм, такого механізму не могло бути. Його наявність означала б крах самої системи. Але цей шлях ще треба було пройти. Хрущовська "відлига" була не довгою, але мала значення для майбутнього.

Роки "застою" (1964-1985)

У жовтні 1964 р. М.С. Хрущов був звільнений з усіх посад і відправлений на пенсію. Три генсеки, три вожді партії та держави протягом 20 років правили країною. Найдовше біля керма стояв Л.І. Брежнєв - вісімнадцять років. Ю.В. Андропову і К.У. Черненку історична доля відвела миттєвості. Вони не кинули країну у прірву, проте і не піднесли її на нову висоту. Це був період наростання негативних явищ у всіх сферах суспільного життя. Вони виявилися у стагнації економіки, корумпованості вищих ешелонів влади, падінні авторитету СРСР на міжнародній арені. Заходи для "вдосконалення" соціалізму не могли зупинити кризи адміністративно-командної системи, яка поступово наближалася, їхня діяльність викликала зростання опозиційних настроїв населення, розбудила цілий рух дисидентів.

Найбільший внесок у цю справу зробив один з ініціаторів і організаторів зміщення Хрущова Л.І. Брежнєв.

Леонід Ілліч Брежнєв (1906-1982) - радянський партійний і державний діяч. 31937р, на партійній І державній роботі в Україні. В роки війни на політичній роботі в діючій армії, з 1944 р. генерал-майор. 31946р. перший секретар Запорізького, Дніпропетровського обкомів КП(б) України. В1950-1962рр. перший секретар ЦК КП(б) Молдавії.. З жовтня 1962р. член ЦК, кандидат у члени Президії та секретар ЦК КПРС. З березня 1953 р. генерал-лейтенант і заступник начальника Головного політуправління РА і ВМФ. 26 червня 1953 р. взяв участь в арешті Бери, що сприяло подальшій кар'єри З лютого 1954 р. Брежнєв - другий, а з серпня 1955р. - перший секретар ЦК КП Казахстану. 31956 р. секретар ЦК КПРС і кандидат у члени президії ЦК. Підтримавши Хрущова в боротьбі з опозицією, в червні 1957р. став членом президії ЦК, а з 1958р. замінив Хрущова в Бюро ЦККПРС по РРФСР. У 1960-1964рр. очолював Президію Верховної Ради СРСР. У1963 р. знову став секретарем ЦК КПРС. Учасник підготовки і здійснення усунення від влади Хрущова. З жовтня 1964 р. перший (з квітня 1966- Генеральний) секретар ЦК КПРС, з 1977р. голова Президії Верховної Ради СРСР. Правління Брежнєва супроводжувалося безмірним звеличуванням його особи, створенням нового культу. З приходом до влади Брежнєва в політичному курсі радянського керівництва утверджувалися консервативні тенденції, нарощувалися негативні процеси в економіці, соціальній та духовній сферах життя суспільства, що призвело на початку 80-х років до передкризової ситуації. Період правління Брежнєва отримав в історії назву "застою". В зовнішній політиціі брежнєвсь-ка адміністрація прагнула нормалізувати відносини з Заходом, але водночас реалізувала політику втручання в справи інших країн. Помер 10 листопада 1982 р.

Людина обережна, консервативна, без будь-яких ознак самобутньої особи, але амбітна, Л.І. Брежнєв найбільше дбав про стабільність суспільства і соціалізму. Для нього було характерне яскраве імперське мислення. В "активі" Сталіна були Фінляндія, Польща, Прибалтика, а потім і вся Європа. У Брежнєва - Польща, Чехословаччина, Афганістан. Лаври Сталіна не давали йому спокою.

Поступово розпочався відступ від курсу десталінізації. Преса призупинила критику культу особи Сталіна, викриття беззаконь сталінського режиму. Значно жорсткішою робилася цензура, обмежувався доступ до наукової інформації. Був підготовлений проект часткової та повної реабілітації Сталіна і лише протести лідерів низки комуністичних партій Європи призупинили реалізацію плану. Тим часом нехай і нерішучі, проте відверті дії з реабілітації Сталіна, реставрації сталінізму серйозно занепокоїли інакодумців і значно посилили опозиційні настрої в суспільстві.

Посилення ідеологічного тиску після періоду "відлиги" викликало широкий рух дисидентства. Воно не було організаційно оформленим, проте мало чіткі принципи й авторитетних лідерів (Рой Медведєв, О.І. Солженіцин, А.Д. Сахаров). Основу дисидентства становила правозахисна і миротворча діяльність, спрямована спочатку на вдосконалення наявної системи, пізніше - на відмову від неї. В Україні, Вірменії, Грузії, республіках Прибалтики дисидентський рух був забарвлений націонал-демократичними тонами.

Найбільш відомі форми протесту дисидентських кіл на адресу політичного керівництва СРСР, судових і карних інстанцій - заяви, звернення, відкриті листи, демонстрації. Остаточний відхід нового керівництва від реформаторського курсу сприяв активізації опозиції. За кордоном дисиденти налагодили видання літературних творів, які були заборонені в країні ("тамвидав"). У СРСР виникли так звані безцензурні видання ("самвидав"). Представники дисидентського руху зазнавали різноманітних переслідувань (ув'язнення в тюрми і табори, в психіатричні лікарні, вислання за кордон). У політичній сфері зменшувався рівень суспільної активності.

Покладати надії доводилось на економіку. Було розпочато з аграрної сфери. В березні 1965 р. Пленумом ЦК КПРС були введені стабільні плани закупівлі сільськогосподарської продукції; збільшувалися заготівельні ціни на зернові культури, надбавки на діючі ціни на худобу. Знімалися обмеження на особисті господарства колгоспників, для них вводилася гарантована оплата. Держава інвестувала гігантські кошти в сільськогосподарське виробництво, майже вдвічі збільшилася поставка мінеральних добрив, ширилася меліорація земель тощо.

Чому масштабні і цілеспрямовані зусилля на оздоровлення не дали очікуваного ефекту? Насамперед не відбулося звільнення села від тенет бюрократичного адміністрування. Намагання подолати антиселянський характер аграрної політики не вдалося. Перебудова на селі велася наказними методами. Командно-адміністративна система суб'єктивно визначала інвестиційну, технічну, технологічну політику на селі. Обсяг валової продукції сільського господарства постійно скорочувався.

Подібні процеси мали місце і в промисловості. Програма економічної реформи промисловості скорочувала значну кількість планових показників підприємств, які раніше вводила держава. Встановлювався один із головних показників їх роботи - обсяг реалізованої продукції. На підприємствах створювались спеціальні фонди за рахунок відрахувань від прибутку, кошти яких призначалися для розвитку виробництва та матеріального заохочення робітників і службовців. Ліквідовувалися раднаргоспи і відновлювалося галузеве управління. Тепер воно мало діяти в умовах нових принципів планування і господарської самостійності підприємств. Отже, реформа передбачала підвищення ролі економічних методів управління.

У 70-80-ті роки поглиблювався процес загальносоюзного поділу праці, "взаємодоповнення" республіканських господарств, коли кожен регіон орієнтувався переважно на якусь одну-дві галузі промисловості. Це призводило до однобокості розвитку республік і регіонів, наслідки якого відчуваються і сьогодні. Курс на інтеграцію економік республік, директивне управління республіканськими господарствами з центру викликали диспропорції в їхній структурі, а за ними - і зростання опозиційних настроїв в союзних республіках. Серйозно загострюються диспропорції в структурі промисловості. Пріоритетний розвиток дістали галузі важкої промисловості, насамперед оборонної. Виробництво військової техніки на підприємствах машинобудування досягало 60%.

Несприятлива економічна кон'юнктура склалася на світовому ринку, де основним і досить значним був радянський експорт нафти. Падіння цін на нафту значно скоротило надходження валюти. Беззаконня і корупція сприяли розвитку такого явища, як "тіньова" економіка, що давало вищому чиновництву практично безмежні можливості для збагачення. Такі самі можливості мала взагалі бюрократична верхівка.

Разом з тим середні прошарки, усунуті від влади, були відчужені і від права розпоряджатися національним багатством. До того ж загострювалися суперечності в розвитку суспільства, давалося взнаки хронічне невиконання планів у соціальній сфері. Повільніше від планового відбувалося зростання реальних прибутків населення. Підвищення заробітної плати здійснювалося без врахування результатів праці. Невиправдано зближувалася оплата праці інженерно-технічного персоналу і робітників. Посилення соціальної нерівності, яка визначалася не стільки обсягами доходів чи рівнем освіти, скільки ставленням до джерел розподілу матеріальних благ, порушення законності з боку численних керівних працівників, корумпованість, славослів'я на адресу Брежнєва викликали зростаюче незадоволення в країні. Його авторитет катастрофічно падав.