Розділ «Росія в першій половині XIX ст.»

Час правління імператора Миколи І (1825-1855)- епоха піднесення самодержавної влади на противагу падінню під впливом революцій монархічного абсолютизму країн Європи.

Одержавши звістку про смерть Олександра І, Микола, який не знав про зречення старшого брата Костянтина від престолу, сам склав і привів гвардію до присяги імператорові Костянтинові, який перебував у цей час у Варшаві. Коли розкрили документи й виявили письмове зречення, Микола оголосив, що прийме престол тільки після підтвердження зречення самим Костянтином.

Часом, коли брати листувалися, скористалися члени Південного і Північного таємних товариств, які мріяли встановити в Росії якщо не республіку, то конституційну (тобто обмежену) монархію. Вони поширили чутки, що Костянтин арештований і престол захопив Микола. Частина військ, що повірили в це, 14 грудня 1825 р. вийшла на Сенатську площу, вигукуючи "Хай живе Костянтин і Конституція!" (За переказами, деякі солдати думали, що "Конституція" - дружина Костянтина.) Посланий для роз'яснення ситуації граф Мілорадович, герой 52 боїв, був убитий П. Каховським. Не допомогло й звернення митрополита. Повстання було придушено після того, як артилерія зробила кілька залпів картеччю.

Отже, Микола І з цього моменту перестав довіряти аристократам. Він говорив, що його врятувало не дворянство, а мужики у гвардійських мундирах, які відмовилися вчинювати царевбивство. Він прагнув відкрито спиратися на сили традиціоналізму.

Свідчення декабристів, дані під час слідства, відкрили перед Миколою І широку панораму російського життя з усіма негараздами. Він наказав скласти звід із цих свідчень, тримав їх у своєму кабінеті і часто до них звертався. Багато з того, про що говорили декабристи, йому довелося визнати справедливим.

У перші роки правління серед найближчих сподвижників Миколи І з'явилися визначні державні діячі, насамперед М.М. Сперенський, П.Д. Кисельов і Є.Ф. Канкрін, з якими пов'язані головні досягнення царювання.

Найбільш значущими справами Миколи І у Росії стали:

o видання Зводу законів Російської імперії, початого ще Петром І;

o створення цивільних і військових вищих навчальних закладів і вдосконалювання народної освіти;

o зміцнення фінансів;

o будівництво каналу Волга - Дон і перших залізниць.

М. Сперенський, що повернувся із заслання, залишив мрії про конституцію, над якою колись працював. Тепер він прагнув до наведення ладу в управлінні, не виходячи за межі самодержавного ладу. У січні 1826 р. М. Сперанський (член Державної ради з 1821 р.) подав Миколі I записку з пропозицією навести лад у російському законодавстві. Сперанський запропонував скласти "Повне зібрання законів" (що містило б найважливіші пам'ятки російського права), потім - "Звід законів" (зібрання чинного законодавства), а далі - "Уложення", в якому б усе законодавство було перероблено відповідно до рівня суспільно-політичного стану країни. Микола I відкинув пропозицію про складання "Уложення", побоюючись, що це призведе до потрясінь панівного ладу, але погодився з двома першими пунктами програми Сперанського.

19 січня 1833 р. "Звід законів" схвалила Державна рада. Микола І зняв із себе орден Андрія Первозваного і вручив його Сперанському. Навіть найрадикальніші критики царювання Миколи І визнають значення кодифікаційної діяльності, здійсненої за вказівкою імператора.

У перші роки царювання Микола І не надавав великого значення селянському питанню. Однак поступово цар і його найближче оточення доходили думки, що кріпосне право таїть у собі небезпеку нової пугачовщини, затримує розвиток продуктивних сил країни і ставить її у невигідне становище перед іншими країнами - у тому числі у військовому аспекті.

Селянський рух наприкінці 30-х- на початку 40-х років XIX ст. набув такого розмаху і ситуація в країні настільки загострилася, що навіть найвідданіші захисники кріпосного права почали говорити вголос про те, що кріпацтво містить велику небезпеку. Шеф жандармерії граф А.Х. Бенкендорф доповідав царю прямо: "Кріпосне право - це пороховий погріб під державою".

Царський уряд шукав шляхів вирішення селянського питання так, аби не торкнутись підвалин самої системи. Він створив дев'ять Таємних комітетів, які намагалися розв'язати питання, як звільнити селян від кріпацтва. Історики докоряють Миколі І за те, що він не звільнив селян. Вони визнають, що він бачив необхідність зміни відносин між поміщиками і селянами, але не знав, як це зробити. Не дали відповіді й комітети.

Єдиною серйозною спробою вирішити селянське питання стала реформа управління державними селянами 1837-1841 рр., автором і організатором проведення якої був П.Д. Кисельов, котрий у березні 1835 р. став членом нового Таємного комітету, створеного для пошуків шляхів поліпшення становища селян різних категорій.

П. Кисельов у травні 1837 р. подав царю доповідну записку "Попередні роздуми (уявлення) про зміну управління державним майном", в якій обґрунтував необхідність створення нового адміністративного органу - Міністерства державного майна, яке по суті й мало стати основним міністерством селянської реформи. У відання цього міністерства пропонувалося передати все вільне сільське населення імперії- державних селян, вільних хліборобів, іноземних поселенців та кочівників; державне майно - землі, ліси, води, оброчні статті, гірські та винокурні заводи, казенні фабричні підприємства. В результаті діяльності нового міністерства мало суттєво поліпшитися сільське господарство в імперії.

У записці П. Кисельов виклав структуру нового відомства, зазначив установи, які мали передати надалі йому свої функції та справи.

Чисельність казенних селян - близько 20 млн осіб - дорівнювало приблизно чисельності кріпосних (25 млн). Це був значний відсоток населення Росії, що нараховувало за переписом 1835 р. 60 млн жителів. Державні селяни на той час перебували в такому самому жалюгідному стані, як і поміщицькі. Більше того, державні селяни потерпали від пограбувань сусідніх поміщиків, орендарів, чиновників. Як наслідок, постійне зубожіння державних селян призводило до зменшення грошових надходжень до казни.