Розділ 39

Пролунала автоматна черга. На всі боки полетіли шматки металу й дерева, і по лівому краю дверей утворився зубчастий отвір. Благословенна Мати вставила в автомат запасний ріжок, а Голліс тим часом просунув руку в отвір і сильно смикнув. Заскреготів метал, двері перекосились і розчинилися.

Ускочивши в кімнату, Голліс побачив перед собою скляну вежу приблизно три поверхи заввишки. У ній було нашаровано комп’ютерне начиння: мерехтливі вогники відбивалися на склі, як мініатюрні феєрверки. Уся конструкція виглядала загадковою й таємничою — наче в приміщенні раптом невідомо звідки взявся космічний корабель з далекої планети.

На відстані двадцяти футів від вежі на стіні висів великий монітор. На ньому було зображення Берліна, що транслювалося з точки всередині приміщення — світ-дублікат, де комп’ютерно-генеровані постаті чимчикували через площу. За панеллю управління прямо під монітором заклякли два перелякані техніки ЕОМ. Кілька секунд вони стояли непорушно, а потім молодший натиснув на якусь кнопку на панелі й кинувся тікати.

Благословенна Мати витягла з-під куртки пістолет, прицілилась і встрелила втікача в ногу. Той гепнувся на підлогу, тієї самої миті заблимала аварійна сигналізація, а з гучномовця на стіні почувся комп’ютерний голос: «Усім покинути приміщення, усім покинути...»

Роздратована ірландка ще одним пострілом змусила гучномовець замовкнути.

— А ми не бажаємо покидати приміщення. Нам тут неабияк подобається.

Поранений технік лежав на підлозі, вхопившись за нотуй волаючи не своїм голосом. Благословенна Мати підійшла та стала над ним.

— Стули пельку та радій, що живий. Я не люблю людей, котрі вмикають системи тривоги.

Але поранений не зважав на неї. Він кликав лікаря, катаючись по підлозі.

— Я ж сказала, стули пельку, — повторила вона. — Це дуже просте прохання.

Кілька секунд Арлекін чекала, що технік послухає її, але він не вгамовувався. Тоді вона вистрелила йому в голову та підійшла до панелі управління. Другий технік був кістлявим чоловіком тридцяти з гаком років з темним волоссям і худорлявим обличчям. Він дихав так часто, що Голлісові здалося: від переляку він ось-ось зомліє.

— Як вас звати? — спитала його Благословенна Мати.

— Ґюнтер Ліндеманн.

— Добрий вечір, герр Ліндеманн. Нам потрібен доступ до порту USB для флеш-диска.

— Це... це н-н-не тут, — відповів Ліндеманн. — Але всередині вежі є три порти.

— Прекрасно. Показуйте.

Ліндеманн повів їх до кованих дверей збоку вежі. Голліс помітив, що її стіни були приблизно шість дюймів завтовшки. Кожна скляна панель була вставлена в сталеву раму. На стіні висів іще один сканер вен долоні. Ліндеманн вставив у нього руку, двері клацнули й відчинилися.

Усередині було прохолодно та стерильно. Голліс швидко підійшов до робочої станції з комп’ютером, клавіатурою й монітором. Витягши золотий ланцюжок, він уставив флешку в порт.

На екрані монітора з’явилося повідомлення на чотирьох мовах: ВИЯВЛЕНО НЕВІДОМИЙ ВІРУС. РИЗИК — ВИСОКИЙ. На мить екран погас, а потім на ньому з’явився червоний квадрат, розбитий на дев’яносто маленьких квадратиків. Тільки один з них був яскраво-червоним; він безперервно блимав, наче попереджаючи, що в здоровому організмі з’явилася ракова клітина.

Благословенна Мати повернулася до Ліндеманна.