Розділ 32

— Вам буде важко, містере Вілсон. Але можете подивитись — якщо хочете.

Благословенна Мати відчинила двері в хатину, але пропустила Голліса першим. Він увійшов до холодного приміщення, де біля стіни стояли картонні коробки та пластмасові ящики. Вся дерев’яна підлога була чимось забризкана. Голліс не відразу здогадався, що то засохла кров.

Ірландка-Арлекін стояла позаду. Голос її був спокійним і позбавленим емоцій — наче вона говорила про погоду.

— Табула привезли з собою тварин-мутантів і запустили їх усередину крізь маленькі горішні вікна. Не сумніваюся, що опісля вони вбили цих тварин і скинули з гелікоптера в море.

Вона кивнула на якийсь предмет, укритий пластиковою накидкою, і Голліс одразу здогадався, що то труп Віккі. Рухаючись як сновида, він непевно підступив до тіла й стягнув з нього покривало. Віккі була понівечена майже до невпізнанності, але укуси на руках і ногах свідчили, що її загризли тварини.

Голліс стояв над скаліченим тілом, почуваючись так, наче покалічили і його самого. Ліва рука Віккі перетворилася на криваву мішанину з плоті та кісток, але правиця лишилася неушкодженою. У її долоні був затиснутий срібний медальйон у формі сердечка, і Голліс негайно впізнав його. Такі прикраси носили більшість жінок їхньої церкви. Розкривши медальйончик, усередині можна було знайти чорно-білу світлину Айзека Джонса.

— Я зняла його у Віккі з шиї, — пояснила Благословенна Мати. — Подумала, що, може, вам буде цікаво подивитися, що там.

Голліс узяв медальйон і натиснув нігтем угорі. Медальйон клацнув і розкрився. Фотографії пророка всередині не було, а натомість там лежав згорнутий обривок паперу. Голліс повільно розгорнув його, і, розгладивши на долоні, побачив кілька слів, що їх старанно вивела Віккі старомодною чорнильною авторучкою: «Голліс Віл сон у моєму серці. Назавжди».

Шок і біль одразу ж пішли в небуття, і натомість виник гнів — такий непогамовний, що Голлісу закортіло завити вовком. Хай там що станеться, а він обов’язково вистежить тих, хто вбив Віккі, і знищить їх усіх. І не буде йому спокою, доки він цього не зробить. Не буде ніколи.

— Ви побачили задосить? — спитала Благословенна Мати. — Гадаю, вже час копати могилу. — Не дочекавшись Голлісової відповіді, вона перетнула кімнату й накрила тіло накидкою.