Розділ 24

Благословенна Мати обернулась і глянула на Ґабріела. Уперше відтоді, як вони зустрілися, вона поводилася з ним без явного презирства.

— Ти ще збираєшся виступати?

«Я збираюся шукати свого батька», — подумав Ґабріел, але не став розголошувати свого плану.

— Може. Не знаю.

— Ти нагадуєш мені твого батька, — вела далі Благословенна Мати. — До того як ми поїхали до Ірландії, я чула його виступи перед групами послідовників у Португалії та Іспанії.

— А про свою родину він нічого не говорив?

— Казав, що ти і твій брат зустріли Шипа, коли ще були хлопчаками.

— І це все? Ви кілька місяців охороняли мого батька, і він більше нічого про нас не розповів?

Ірландка зиркнула у вікно; вони якраз виїхали на міст через Темзу.

— Твій батько казав, що й перед Мандрівниками, і перед Арлекінами лежить довгий шлях, а тому інколи буває важко розгледіти світло попереду.

Кемден-маркет був саме тим районом, де Майя, Віккі та Еліс зійшли на берег після морської подорожі. У вікторіанську епоху тут розвантажувалися судна з вугіллям і лісом. Згодом складські приміщення та доки перетворили на гігантський ринок із крамничками одягу та харчовими прилавками. Тут можна було придбати посуд, солодощі, антикварні прикраси та надлишкову одежу з армійських складів.

Браян висадив їх на вулиці Чок-Фарм-роуд, і Благословенна Мати повела Ґабріела на ринок. Іммігранти — власники харчових яток збирали свій товар у спеціальні контейнери. Вітер розгойдував кілька різнокольорових лампочок, що лишилися від недавнього Різдва, але обриси ринку були вже темні, а в закутках нишпорили пацюки.

Благословенна Мати знала розташування кожної камери стеження, але все одно час від часу зупинялась і вмикала детектор камер: невеличкий пристрій розміром зі стільниковий телефон. Потужні діоди випромінювали інфрачервоне світло, невидиме для людського ока. Лінзи камер стеження відбивали це вузькоспектральне світло і яскравими цятками світилися на маленькому екрані детектора. Ґабріел був уражений швидкістю, з якою ірландка виявляла приховані камери й уникала зони їхньої дії.

На східному боці ринку купчилися старі цегляні будинки, що колись були стайнями для коней, які тягали фури й омнібуси вулицями Лондона. Декотрі стайні розташовувалися в тунелях під назвою «катакомби», які проходили під залізничними насипами. Благословенна Мати завела Ґабріела до катакомб крізь цегляну арку, і вони поспішили повз замкнені крамниці та художні студії. Перші двадцять футів тунельних стін були пофарбовані в рожевий колір, потім пішла алюмінієва фольга. Нарешті вони дісталися входу до крамниці Вінстона Абоси. Виходець із Західної Африки сидів на бетонній підлозі, прикріпляючи тваринну шкіру до дерев’яного барабану.

Побачивши гостей, Вінстон устав і привітався кивком голови.

— З поверненням вас. Сподіваюся, промова мала успіх.

— Були покупці?

— Ні, пані. Вечір видався напрочуд тихим і малолюдним.

Вони обійшли скупчення африканських барабанів і чорних статуеток божків і вагітних жінок. Вінстон відсунув тканинний транспарант із оголошенням про фестиваль барабанів у Стоунгенджі. За ним виявилися міцні залізні двері, вмонтовані в цегляну стіну. Абоса відімкнув замок, і вони ввійшли до чотирикімнатної квартири зі спільним коридором. У першій кімнаті була розкладачка й два монітори, які показували інтер’єр магазину та вхід до катакомб. Ґабріел рушив коридором повз кухню та ванну й увійшов до глухої спальні зі стільцем, столиком і залізним ліжком. Упродовж трьох днів це була його домівка.

Благословенна Мати відчинила буфет і дістала звідти пляшку ірландського віскі. Вінстон зайшов слідом за Ґабріелом до спальні.