Розділ 24

Вільний Рисак вийшов з мансарди та спустився сходами. Ґабріел лишився сидіти в кріслі, дивлячись на маленький парк посеред площі. Себастіан розповідав, що колись на місці саду стояв будинок, який зруйнувало бомбою під час Другої світової війни. Потім тут зробили звалище для старих авт і різного непотребу. Якось місцева громада зібралася й розчистила майданчик, а потім засадила його звичайними чагарниками та плющем, додавши до них деякі екзотичні тропічні рослини. Тож поруч з англійськими чайними трояндами росли пальми й банани. Себастіан не сумнівався, що площа Боннінґтон-сквер була взірцем екологічно чистої зони й мала власний мікроклімат.

За ґуральнею Вільні Рисаки засадили город, а на дахах і балконах навколишніх будинків виднілися кущики та деревця. Незважаючи на велику кількість кабельних телекамер стеження по всьому Лондону, незнищенне бажання мати свій садок свідчило про бажання пересічного громадянина уникнути всевидючого ока Великої машини. Коли в гості приходять друзі з пляшкою вина чи пива, то навіть садок за домом починає здаватися великим і розкішним.

За кілька хвилин у дверях знову показалася голова Джаґґера.

— Ти готовий? — спитав він.

Кілька Вільних Рисаків сиділи на сходах, а решта скупчилися в залі та коридорі. Біля столику з мікрофоном стояла Благословенна Мати, а один з її ірландських найманців — суворий чоловік зі шрамом на шиї ніс варту безпосередньо біля будинку.

Ґабріел підняв мікрофон і ввімкнув його. Шнур від мікрофона йшов до підсилювача, з’єднаного з кількома гучномовцями. Мандрівник глибоко вдихнув — і почув його підсилений звук у передпокої.

— Коли я навчався в школі, то в перші дні занять кожному учню видали великий підручник з історії. І досі пам’ятаю, як важко було його засовувати в ранець. Кожна історична епоха була позначена в ньому своїм кольором, і вчитель навчав нас, що коли в такий-то час якась епоха закінчувалася, то всі автоматично припиняли поводитись як люди середньовіччя й починали поводитися як просвітлені жителі епохи Ренесансу.

Звичайно ж, реальна історія зовсім не така. Різні світобачення й різні технології можуть співіснувати одне з одним. Коли з’являється якась інновація, люди часто навіть не здогадуються про її потенційні можливості та наслідки її застосування.

На історію людства можна дивитися як на літопис нескінченного змагання, постійного конфлікту між творчими особистостями з новими ідеями та підходами й тими, хто хоче взяти суспільство під свій контроль. Дехто з вас, мабуть, чув про впливову групу людей, яка зветься Табула. Їй удалося накинути правителям та урядам свою філософію тотального контролю. Члени цієї організації хочуть перетворити світ на гігантську тюрму, де в’язня привчають до думки, що за ним безперервно стежать. Урешті-решт усі в’язні мають змиритися з такою умовою, як з невідворотною реальністю.

Дехто навіть не підозрює, що відбувається насправді. А дехто свідомо не бажає нічого знати. Але тут зібралися Вільні Рисаки. Довколишні будівлі не лякають нас. Ми видираємося на стіни й перестрибуємо через провалля.

Тут Ґабріел помітив Каттера, ватажка Вільних Рисаків з Манчестера. Він сидів під стіною зі зламаною рукою в гіпсі.

— Я глибоко поважаю всіх вас, а особливо он того чоловіка — Каттера. Кілька тижнів тому під час змагань він потрапив під таксі, але зараз він усе одно тут, зі своїми друзями. Для справжнього Вільного Рисака не існує умовних обмежень і кордонів. І це не якась пустопорожня розвага, не спосіб потрапити на телебачення. Це — наш свідомий вибір, це — наш спосіб життя. Спосіб самовираження.

Хоча дехто з нас і відмовився користуватись певними досягненнями новітніх технологій, але всі ми прекрасно знаємо, як комп’ютер змінив наш світ. Настала нова історична доба — доба Великої машини. Від камер стеження та сканерів немає рятунку. Незабаром зникне саме поняття приватного життя. І всі ці зміни освячено всепроникною культурою страху. Засоби масової інформації безперервно волають про нові загрози нашому життю. Обрані нами керманичі заохочують цей страх і поволі забирають у нас свободу.

Але Вільні Рисаки нічого не бояться. Дехто з нас намагається жити поза Мережею. Інші часом вдаються до жестів бунтарства й незгоди. Я ж закликаю вас сьогодні взятися за більшу справу. Наскільки мені відомо, Табула планують зробити вирішальний крок у створенні електронної в’язниці. І це означає не просто встановлення додаткових камер стеження чи вдосконалення сканерів. Це — завершальна стадія їхнього плану.

У чому ж полягає цей план? Ось у чім питання. Я прошу вас проаналізувати всі чутки й відібрати реальні факти. Мені потрібні люди, які зможуть щось розвідати у своїх друзів та поритися в Інтернеті — може, якісь ідеї, мовити б, літають у повітрі. — Ґабріел указав на Себастіана. — Цей чоловік заснував першу з нечисленних підпільних веб-сторінок. Надсилайте на неї свою інформацію, і ми почнемо організовувати опір.

Пам’ятайте: у всіх вас і досі є вибір. Ви ще можете кинути виклик цій новітній системі страху й тотального контролю. Ми маємо силу сказати «ні». Ми маємо право бути вільними. Дякую за увагу.

Ніхто не аплодував і не вигукував, але Мандрівник, виходячи з кімнати, відчув загальну підтримку. Люди тиснули Ґабріелові руку й висловлювали свою підтримку.

Надворі було холодно. Благословенна Мати кивнула Браянові, ірландському найманцю, що чекав на тротуарі.

— Він закінчив промову. Ходімо.

Вони залізли в салон вантажного мікроавтобуса, і Браян сів за кермо. За кілька секунд вони повільно рухалися крізь туман провулком Ленґлі-лейн.