Розділ 23

Ґабріел повернувся до комори, запалив свічку та спустився в підвал. Тіло його батька так і лежало на кам’яній плиті, вкрите мусліновим покривалом. Ґабріел підняв накривало, і його тінь на стіні гойднулася. Волосся Метью Корріґана було довге й сиве, а на лобі та в куточках рота скупчилися глибокі зморшки. Коли Ґабріел був малим, усі казали, що він схожий на свого батька, але тільки зараз він пересвідчився, що це справді так. Йому здалося, що він бачить себе в старості — змореного безконечним спогляданням і дослідженням чужих душ.

Ставши навколішки, він приклав вухо до батькових грудей. Кілька хвилин він безрезультатно чекав і аж здригнувся від несподіванки, почувши єдиний удар серця — слабкий і ледь уловимий. Здавалося, батько його десь поряд, зовсім близько, і гукає до нього з темряви. Ґабріел підвівся, поцілував батька в чоло та вийшов із підвалу. Коли він закривав ляду, в хатину ввійшла Майя.

— З батьком усе гаразд?

— Без змін. — Ґабріел підступив до Майї й обійняв її. На якусь мить вона піддалася своїм емоціям і міцно притиснулася до нього, а він тим часом ніжно гладив її волосся.

— Щойно прибув Фоулі на своєму човні, — сказала Майя. — Благословенна Мати пішла до пірса. Ти маєш іти слідом, негайно.

— Так вона знає, що сталося вчора вночі?

— Звісно, знає. — У прочинені двері штовхнувся вітер. Майя відступила від Ґабріела й зачинила їх. — Ми припустилися великої помилки. Я виявилася недостойною свого покликання.

— Припини говорити, як Арлекін.

— А я і є Арлекін, Ґабріеле. І я не зможу захистити тебе, якщо не буду такою, як Благословенна Мати — холодною та розсудливою.

— Я в це не вірю.

— Я — Арлекін, а ти — Мандрівник. І вже час тобі стати справжнім Мандрівником.

— Ти про що?

— Твій батько подався в інше царство й може звідти не повернутися. Твій брат працює на Табула. Ти — єдиний, на кого всі покладають свої сподівання. Ти маєш надприродну силу, Ґабріеле. Час нею скористатися.

— Я нікого не просив наділяти мене цією силою.

— А я нікого не просила, щоб мені дісталося саме таке життя, яке мені випало. Але сталося як сталося. Учора вночі ми спробували знехтувати своїми обов’язками. Благословенна Мати має рацію. Кохання робить людину безрозсудною та слабкою.

Ґабріел підступив до Майї та спробував знов її обійняти.

— Майє...

— Я погоджуюся зі своєю роллю в житті. Уже час і тобі взятися за виконання своїх обов’язків.

— І що ж я маю робити? Очолити рух Вільних Рисаків?

— Можеш із ними поговорити. І це буде початок. Вони від тебе в захваті, Ґабріеле! Коли ми ходили до ґуральні, то я побачила це в їхніх очах.