Розділ 23

— Нам краще знати, як уберегти тебе від небезпеки.

Майя вчепилась обома руками в меч так сильно, наче він якимось чином міг відволікти її від цієї розмови. На її обличчі відбилися розпач і благання, але вона вперто тупилася в підлогу й не підводила очей.

— Це найлогічніше рішення, Ґабріеле. Саме такі рішення — спокійні та логічні — має ухвалювати Арлекін, коли йдеться про захист Мандрівника. Благословенна Мати набагато досвідченіша за мене. Вона має доступ до зброї та надійних найманців.

— І не забувай про Віккі Фрезер та дівчинку, — додала Благословенна Мати. — Тут, на острові, вони будуть у безпеці. З дитиною подорожувати важко.

— Поки що це вдавалося.

— Вам просто пощастило. — Благословенна Мати підійшла до вікна за вівтарем, що виходило на море. Ґабріел хотів сперечатись, але в цій літній ірландці було щось таке, що вселяло жах. Йому кілька разів доводилося бачити сутички в барах і на вулиці між двома нетверезими чоловіками, які спочатку ображали один одного, а потім накручували себе до бійки. Але Благословенна Мати давно перетнула цю, межу. Якщо її зачепити, вона нападе негайно — і нестримно.

— Коли ми побачимося знову? — спитав Ґабріел Майю.

— Вона зможе покинути острів десь через рік, — відповіла Благословенна Мати. — Це може трапитися раніше, якщо твій батько повернеться в цей світ.

— Рік? Та це просто маячня!

— Човен прибуде за двадцять хвилин, Ґабріеле. Збирайся в дорогу.

Розмову було закінчено. Ошелешений, Ґабріел залишив двох жінок і вийшов з каплиці. На верхогір’ї він побачив Віккі й Еліс. Піднявшись сходами на терасу, Мандрівник обминув город, резервуари для питної води та зійшов крутою стежиною до найвищої точки острова.

Сидячи на валуні, Віккі вдивлялася в темну синь океану, що оточував їх зусібіч. Ґабріелові здалося, що, крім цього острова, більше нічого довкола не існує, що вони опинилися самі-самісінькі в центрі світу. За тридцять футів від них бешкетувала Еліс, протискуючись між валунами та збиваючи палицею високі будяки.

Коли Ґабріел підійшов, Віккі посміхнулася, кивнувши на дівчинку.

— Мабуть, удає з себе Арлекіна.

— Не думаю, що це добре, — відповів Ґабріел і сів поруч. Над ними маленькими цятками ширяли численні баклани та буревісники. Птахи летіли вгору на невидимих потоках повітря, а потім ковзали вниз.

— Я залишаю острів, — сказав Мандрівник. Поки він розповідав Віккі про розмову в каплиці, рішення, що його ухвалила Благословенна Мати, поступово набуло ваги, значущості та конкретних обрисів — так поволі проступає крізь туман велике місто. Вітер дужчав, і чорно-білі буревісники закигикали пронизливими голосами, від яких Ґабріелові стало самотньо й тоскно.

— Не хвилюйся за свого батька, Ґабріеле. Ми з Майєю охоронятимемо його.

— А що коли він повернеться в цей світ, а мене не буде поруч?

Віккі взяла його руку й легенько стиснула.

— Тоді ми скажемо, що він має люблячого сина, який зробив геть усе, щоб знайти його.