Розділ 12

Мить — і Ґабріел опинився в зовсім невідомій йому країні.

Була майже одинадцята ночі, коли він обміняв гроші, вийшов з термінала та поїхав на метро до Лондона. На станції Кінґс-Кросс Ґабріел вийшов і блукав у тому районі, аж поки не знайшов готель. Однокімнатний номер був завбільшки з велику шафу, а між шибками у вікні лежав іній. Не роздягаючись, Ґабріел загорнувся в ковдру та спробував заснути.

Йому виповнилося двадцять сім за кілька місяців до того, як він покинув Лос-Анджелес. На той час він уже п’ятнадцять років не бачив свого батька. Найяскравіші спогади стосувалися того періоду, коли їхня родина жила без електрики й телефонів на фермі в Південній Дакоті. Він і досі пам’ятав, як батько навчав його міняти оливу у двигуні пікапа і як мати з батьком танцювали в передпокої при світлі вогнища. Ґабріел пам’ятав також, як інколи вночі, коли йому вже був час спати, він крадькома спускався вниз і підглядав крізь двері за батьком. Метью Корріґан сидів на самоті за кухонним столом. Вигляд він мав задумливий і сумний — немов на плечі йому тиснув якийсь невидимий, проте величезний тягар.

Однак найдужче Ґабріелові запам’ятався день, коли лютувала хуртовина й на їхню ферму напали найманці Табула. Надворі завивав вітер, а брати сховалися з матір’ю в комірчині в підвалі. Наступного ранку вони знайшли в снігу чотири трупи, та їхнього батька серед них не було. Він зник із їхнього життя. Ґабріелові здалося, що хтось проник йому в груди й забрав звідти частину його душі. Залишилася порожнеча й постійне її відчуття, котре ніколи не полишало хлопця.

Прокинувшись, Ґабріел розпитав у портьє дорогу й пішов на південь, у район Гайд-парку. Він нервував, бо в новому місті почувався некомфортно. На перехрестях були знаки НЕБЕЗПЕКА ЛІВОРУЧ або НЕБЕЗПЕКА ПРАВОРУЧ, наче водії чорних таксівок і білих мікроавтобусів тільки й чекали того моменту, щоб переїхати якого-небудь довірливого іноземця, яких у Лондоні було хоч греблю гати. Ґабріел намагався йти прямо, однак постійно збивався з дороги на вузьких брукованих вулицях, що змінювали свій напрям під якимись дивними кутами. В Америці ви носите в гаманці доларові купюри, а тут вашу кишеню переобтяжують монети.

Ще в Нью-Йорку Майя розповідала про той образ Лондона, що його передав їй батько. Неподалік від Косвелл-роуд було місце, де в яму скидали тисячі жертв епідемії чуми. Мабуть, із тих часів лишилося кілька скелетів, дві-три монети, металевий хрест, що колись висів на шиї померлої жінки, але в наш час ця братська могила перетворилась на автостоянку, оздоблену рекламними щитами. Подібні місця були розкидані по всьому місту — осередки життя й смерті, великого багатства й іще більших злиднів.

Привиди лишались, але відбувалися докорінні зміни. Спостережні камери були повсюдно: на перехрестях вулиць і в магазинах. А ще були фаціальні сканери, детектори автомобілів, дверні давачі для радіочастотних посвідчень особи, які мали ледь не всі дорослі. Лондонці потоком линули зі станцій метро та прямували на роботу, а тимчасом Велика машина всотувала в себе їхні цифрові зображення. Ґабріел гадав, що монастир Тайберн буде чимось на кшталт зарослої плющем кам’яної церкви. Натомість він побачив перед собою два будинки дев’ятнадцятого століття зі свинцевими віконними рамами та чорними шиферними покрівлями. Сам монастир розташовувався на Бейсвотер-роуд, потойбіч вулиці за Гайд-парком. Потік машин гуркотів у напрямку до Мармурової арки.

До дубових дверей з мідною ручкою вели короткі металеві сходи. Ґабріел подзвонив, і йому відчинила літня черниця-бенедиктинка в білосніжно-білій одежі й чорному накривалі.

— Ви прийшли надто рано, — суворо мовила черниця. У її голосі чувся сильний ірландський акцент.

— Рано для чого?

— А, так ви — американець! — Здавалося, громадянство Ґабріела стало вичерпним поясненням причини його приходу. — Огляд гробниці починається о десятій, але, гадаю, кілька хвилин не мають великого значення.

Вона впустила його до передпокою, що нагадував маленьку клітку. Одні двері цієї клітки виходили на сходи, котрі вели до підвалу. Другі двері вели до каплиці монастиря й житлових кімнат.

— Мене звати сестра Енн. — Черниця носила старомодні окуляри в золотій оправі. Її обличчя, обрамлене чорним накривалом, було спокійним, вольовим і якимось майже вічним, непіддатним старінню. — Я маю родичів у Чикаго, — сказала вона. — Ви часом не з Чикаго?

— Ні, на жаль, ні. — Ґабріел торкнувся ґрат, що оточували їх.

— Ми — бенедиктинки-відлюдниці. Це означає, що ми проводимо свій час у молитвах і роздумах. Для стосунків зі світською публікою ми призначаємо двох сестер, котрі змінюються щомісяця. Я ж постійно займаюся зовнішніми стосунками.

Ґабріел чемно кивнув, наче почувши якусь дуже важливу інформацію. «Як же мені спитати про батька?» — подумав він.

— Я пущу вас до склепу, та наразі маю взятися за бухгалтерію. — Сестра Енн витягла з кишені велику в’язку ключів і відімкнула одні з дверей. — Почекайте тут. Я покличу сестру Бріджит.

Черниця зникла в коридорі, а Ґабріел залишився сам у клітці. На стіні була полиця з релігійними проповідями, а на дошці оголошень — заклик робити грошові пожертви. Виявилося, що якийсь лондонський муніципальний бюрократ вирішив, буцімто монастир конче необхідно зробити доступним для інвалідних візків, і черницям це задоволення мало коштувати триста тисяч фунтів стерлінгів.

Ґабріел почув шерхіт тканини — то з коридору випливла сестра Бріджит і плавною ходою підійшла до залізної клітки. Вона була набагато молодшою за сестру Енн. Убрання черниці-бенедиктинки приховувало все, окрім її пухкеньких щічок і карих очей.

— Так значить, ви — американець. — Сестра Бріджит говорила легко, як дихала. — У нас тут буває багато американців. Зазвичай вони роблять щедрі пожертви.