Розділ 95

А коли професор дійшов до правого краю, то побачив, що блакитна булька роздулася майже на всю ширину екрана.

«Сучасні люди, — подумав Ленґдон. — Безумовно, найбільш впливовий, панівний вид на Землі».

— Не дивно, — зауважив Едмонд, — що у 2000 році, коли ця схема закінчується, люди показані як панівний вид на планеті. Ніхто з нами й близько зрівнятися не може… — Він трохи помовчав. — Однак ознаки нової бульбашки з’являються… ось тут.

Зображення збільшилось, і стало видно маленьку чорну цятку над велетенським блакитним дирижаблем людства.

— Новий вид уже з’явився на арені, — сказав Едмонд.

Ленґдон побачив чорну цятку, незначну порівняно з блакитною, — крихітну прилипалу на спині синього кита.

— Я розумію, — промовив Едмонд, — що цей новачок видається дрібним, але якщо рушити вперед від 2000 року до сьогодні, то ви побачите: так, він уже тут і спокійно росте.

Діаграма прогорнулася до сьогоднішнього дня — і Ленґдон несамохіть напружився. Чорна булька за останні два десятиліття дуже виросла. Тепер вона займала майже чверть екрана, змагаючись із людиною за вплив і панування.

— Що це таке?! — вражено прошепотіла Амбра.

Ленґдон відповів:

— Не знаю… може, якийсь латентний вірус?

Він спробував пригадати, які агресивні віруси шаленіють у різних частинах світу, але не міг уявити, який же вид на Землі так швидко й непомітно набирає сили. «Якась бактерія з космосу?»

— Цей новий вид дуже хитрий, — мовив Едмонд. — Зростає в геометричній прогресії. Постійно розширює територію. А головне — еволюціонує… значно швидше за людей. — Едмонд знову серйозно подивився в камеру. — На жаль, якщо я прогорну цю модель далі в майбутнє, навіть на кілька десятиліть уперед, то вона покаже отаке.

Схема знову прогорнулася вперед і показала динаміку до 2050 року.

Ленґдон підскочив на ноги, не вірячи власним очам.

— Боже мій… — прошепотіла нажахана Амбра, затуляючи рот рукою.

Діаграма чітко показувала: загрозлива чорна куля росла з неймовірною швидкістю — і на 2050-й повністю ковтнула блакитну бульбашку людства.

— Мені й самому сумно це вам показувати, — промовив Едмонд, — але за кожним запуском моделі відбувалося те саме. Людський рід розвивався до нашої історичної доби, і потім раптово виникав новий вид і стирав нас із лиця землі.

Ленґдон стояв перед цією жахливою схемою й щосили нагадував собі, що це лише комп’ютерна модель. Подібні зображення, розумів він, мають силу дуже глибокого впливу на людину, не такого, як необроблені дані, а діаграма Едмонда створювала відчуття якоїсь приреченості: так, наче вимирання людей — це вже остаточний факт.

— Друзі! — промовив Едмонд таким тоном, яким людина може повідомити про неуникне зіткнення Землі з астероїдом. — Наш вид на межі вимирання. Я все життя займався прогнозуванням, і в цьому випадку я на всіх рівнях проаналізував дані. Можу з високим рівнем певності сказати: людей у тому вигляді, якими ми їх знаємо, не стане вже через п’ятдесят років.