Розділ 57

— «І коли стоїте на молитві, прощайте, як маєте щось проти кого-небудь, щоб і Отець ваш, Який у небі, простив вам провини ваші…»

«Знову пробачати?» — насупився Авіла. У нього було відчуття, ніби він уже тисячу разів чув ці слова від монашок і психологів після теракту.

Читання скінчилось, і святиню наповнили хвилі органної музики. Парафіяни всі одночасно підвелися, й Авіла теж неохоче зіп’явся на ноги. За вівтарем відчинилися приховані двері, і юрбою прокотився схвильований гомін.

Чоловік, який вийшов, був віком за п’ятдесят, тримався по-королівськи гордо, мав рівну спину й проникливий погляд. Убраний був у білу рясу, мав гаптовану золотом столу і вишиваний пояс, оздоблену самоцвітами папську коштовну митру. Він наблизився до людей, простягнувши до них руки, і, немов не торкаючись підлоги, перейшов до центру вівтарної частини.

— Ось він! — схвильовано прошепотів Марко. — Папа Інокентій Чотирнадцятий.

«Він називає себе папою Інокентієм XIV?» Пальмаріани, як знав Авіла, визнавали легітимність усіх пап до Павла VI, який помер у 1978 році.

— Ми саме вчасно, — сказав Марко. — Зараз він виголосить проповідь.

Папа підійшов до підвищення в центрі вівтарної частини, але не піднявся на пишну кафедру, натомість ставши врівень із парафіянами. Він поправив петлицю з мікрофоном і лагідно всміхнувся.

— Доброго ранку, — пошепки звернувся він до всіх.

— Доброго ранку! — вигукнула паства.

Папа ще відійшов від вівтаря, наблизившись до людей.

— Щойно ми почули читання Євангелія від Марка, — почав він, — і я сам обрав цей фрагмент, бо хотів би поговорити з вами про прощення.

Папа плавно підійшов до Авіли й спинився в проході біля нього, ближче ніж на відстані витягнутої руки. Униз він не дивився. Авіла нервово поглянув на Марка, а той збуджено кивнув.

— Нам усім непросто дається прощення, — звернувся папа до людей. — Адже бувають часи, коли переступи проти нас здаються непрощенними. Коли в суто ненависницькому акті хтось нищить безневинних людей, чи слід нам учинити так, як учать деякі церкви, — підставити другу щоку?

У соборі запало гробове мовчання, і папа продовжив іще тихіше:

— Коли антихристиянський екстреміст здетонував бомбу під час ранкової служби в Севільському соборі, загинули ні в чому не винні матері й діти — як від нас можна чекати прощення? Це акт війни. Війни не лише проти католиків. Не лише проти християн. Це — війна проти Добра… проти Самого Бога!

Авіла заплющив очі в намаганні стримати потік жахливих спогадів, але гнів і горе все одно стискали його серце. Воно переповнювалося гнівом — і раптом Авіла відчув на своєму плечі лагідну руку папи. Авіла розплющив очі, але папа на нього не дивився. Проте адмірал відчував: папа намагається його заспокоїти, додати йому впевненості.

— Не забуваймо й наш Terror Rojo[69], — вів далі папа, усе ще тримаючи руку на плечі адмірала. — Під час нашої Громадянської війни вороги Господа палили іспанські церкви й монастирі, убили понад шістсот священиків, катували сотні черниць… вони змушували сестер проковтнути свої вервиці, а потім ґвалтували їх і скидали в шахти… — Папа помовчав, щоб люди повністю сприйняли його слова. — Така ненависть не зникає з часом. Натомість вона роздувається в глибині, набирає сили, щоб колись постати злоякісною раковою пухлиною. Друзі мої, я застерігаю вас: зло проковтне нас без решти, якщо ми не виступимо проти нього силою. Ми ніколи не переможемо зло, якщо нашим кличем стане «прощення».

«Він має рацію», — подумав Авіла, який на власному досвіді спізнав, що «м’яке» ставлення до порушення статуту — гарантія подальших порушень.

— Я переконаний, — продовжив папа, — що в деяких випадках прощення може обернутися небезпекою. Якщо ми пробачимо світове зло, то дамо йому дозвіл рости й ширитися. Коли ми на війну відповідаємо милосердям, то заохочуємо ворогів до подальшого насильства. Настає час, коли ми маємо зробити так, як Ісус, коли перекинув столи міняйлів у храмі з криком: «Заберіть оте звідси!»