Розділ 36

— Ви були там?

Хлопець підкотив одну холошу спортивних штанів, показавши протез.

— Я розумію, що ви пройшли через пекло, але я грав у напівпрофесійний футбол, тож не очікуйте від мене особливого співчуття. Я з тих, хто вважає: Бог допомагає тим, хто допомагає собі.

Не встиг Авіла зрозуміти, що відбувається, як Марко посадив його у візок і покотив коридором у невеликий тренажерний зал, після чого поставив між паралельними брусами.

— Буде боляче, — сказав хлопець, — але спробуйте дійти до кінця. Один раз. Потім зможете поснідати.

Біль був жахливий, але Авіла не збирався скаржитися на нього одноногій людині, тож, прийнявши якомога більше власної ваги на руки, дочовгав до кінця.

— Добре, — сказав Марко. — А тепер ще раз.

— Але ви казали…

— Так, я збрехав. Зробіть ще раз.

Авіла ошелешено подивився на хлопця. Адмірал багато років виконував накази, і, на диво, це його в чомусь збадьорило. Він відчув себе молодшим — як тоді, коли був ще салагою. Авіла розвернувся й почовгав назад.

— То скажіть мені, — сказав Марко. — Ви досі ходите на службу в Севільський собор?

— Ні, більше не ходжу.

— Страх?

Авіла похитав головою:

— Злість.

Марко засміявся.

— Ану, спробую вгадати. Монашки вам казали пробачити терористів?

Авіла різко спинився.

— Точно!

— І мені теж. Я намагався — неможливо. Жахливу нам пораду дали, — засміявся хлопець.