Розділ 36

Тієї ночі, самотній і змучений, Авіла дивився в люстро. По той бік скла був незнайомець. Слова монахині нічим йому не зарадили.

«Пробачення? Підставити другу щоку?!

Я бачив таке зло, якому немає пробачення!»

У його серці наростала лють — і Авіла вдарив у дзеркало кулаком, розбивши його, і, знесилений плачем, опустився на підлогу ванної.

Як кадровий офіцер, Авіла завжди чудово себе контролював: він був прихильником дисципліни, честі й чіткої ієрархії, — але воднораз усе це зникло. За лічені тижні Авіла опинився в тяжкому тумані й знімав біль потужною сумішшю алкоголю і ліків. Невдовзі бажання хімічного забуття не полишало його весь час, поки він не спав. Адмірал перетворився на агресивного відлюдника.

За кілька місяців такого життя його без галасу примусили піти у відставку з флоту. Крейсер, колись потужний, тепер застряг у сухому доку. Авіла розумів: у море вже йому не вийти. Флот, якому він присвятив життя, залишив йому лише скромну пенсію, якої ледве ставало на прожиток.

«Мені вже п’ятдесят вісім… — зрозумів він. — А я нічого в житті не зробив!»

Він цілими днями сидів у вітальні, дивився телевізор, пив горілку й чекав на хоч який-небудь промінь надії в житті. «La hora más oscura es justo antes del amanecer»[47], — часто нагадував він собі. Ця морська приповідка раз у раз виявлялася брехливою. «Яка там найтемніша година перед світанком! — з досадою думав він. — Немає того світанку».

У свій п’ятдесят дев’ятий день народження, дивлячись на порожню пляшку з-під горілки й попередження про виселення, Авіла зібрався з духом, пішов до шафи, дістав свій службовий пістолет і приставив дуло до скроні.

«Perdóname»[48], — прошепотів колишній адмірал і заплющив очі. Тоді натиснув на гачок. Звук виявився значно тихішим, ніж очікувалося. Не постріл, а якесь клацання.

Пістолет, за жорстокою іронією долі, дав осічку. Роки лежання в запорошеній шафі без чищення, певне, далися взнаки дешевій, декоративній зброї. Видавалося, що навіть такий простий боягузливий демарш Авілі не до снаги.

З люті й досади він кинув пістолет об стіну. І тут уже в кімнаті прогримів постріл. Авіла відчув, як ногу пронизав нестерпний жар, — і сліпучий біль розігнав туман сп’яніння. Авіла з криком упав на підлогу, схопившись за прострелену ногу.

Нажахані сусіди загрюкали у двері, завили сирени, й Авіла невдовзі опинився в Севільському провінційному шпиталі Сан-Лазаро, де намагався пояснити, що хотів вчинити самогубство й при цьому прострелив собі литку.

Наступного ранку, коли він лежав у післяопераційній палаті, до адмірала прийшов незнайомий відвідувач.

— Кепський із вас стрілець, — сказав молодий чоловік з андалузьким акцентом. — Не дивно, що вас відправили у відставку.

Не встиг Авіла щось на це сказати, як гість відкрив жалюзі й впустив у палату сонце. Авіла затулився від проміння долонею і з-під неї розгледів: хлопець був мускулястий і стрижений під їжачка. На ньому була футболка з обличчям Ісуса.

— Мене звати Марко, — сказав він. — Я ваш реабілітолог. Я просив, щоб мене відправили до вас, бо ми маємо дещо спільне.

— Військовий? — спитав Авіла, якому не надто сподобалася нахабна манера Марка.

— Ні. — Хлопець позирнув Авілі в очі. — Я був там у неділю. У соборі. Теракт.

Авіла подивився на нього з недовірою: