Розділ 24

Вальдеспіно відчув напругу в животі, але зупинився, видихнув і якомога спокійніше відповів:

— Єгудо, якщо ми з вами все-таки не дійдемо згоди, то розпрощаємося як друзі й кожен зробить те, що вважає за потрібне. Довіртеся мені.

— Дякую, — відповів Кьовеш. — Коли скажете, я вирушу до Мадрида.

— Добре. А поки що замкніться й ні з ким не розмовляйте. Зберіть речі, і я вам зателефоную і розповім, що робити, коли знатиму. — Вальдеспіно трохи помовчав. — І я вірю: дуже скоро ми побачимося.

Вальдеспіно поклав слухавку з жахом у серці: в нього було серйозне передчуття, що Кьовеша контролювати можливо, вдаючись до речей серйозніших, ніж просто ввічливість і заклик до здорового глузду.

«Кьовеш у паніці… як і Саєд.

Обидва, схоже, не бачать за деревами лісу».

Вальдеспіно закрив свій ноутбук, узяв його під пахву й тихо пішов темними коридорами храму. Залишаючись у своїх ризах, він вийшов із собору в прохолоду пізнього вечора і рушив через площу до осяйного фасаду королівського палацу.

Над головним входом Вальдеспіно бачив іспанський герб: щит, обабіч якого — Геркулесові стовпи й давнє гасло plus ultra — «далі за межі». Дехто вважав, що ці слова стосувалися наполегливої боротьби за розширення кордонів імперії в її золоту добу. Інші — що це гасло відображує давню віру іспанців у райське життя за межами земного.

Хай там як, а Вальдеспіно відчував, що гасло застаріває з кожним днем. Він подивився на іспанський прапор, який майорів над палацом, і печально зітхнув, полинувши думками до хворого короля.

«Коли він відійде, я дуже за ним сумуватиму.

Я так йому зобов’язаний…»

Ось уже кілька місяців єпископ щодня навідував любого друга, який був прикутий до ліжка в палаці Сарсуела за містом. Кілька днів тому король покликав Вальдеспіно до себе. Його величність був дуже стривожений.

— Антоніо, — прошепотів король, — боюся, заручини мого сина були… занадто квапливими…

«Точніше було б сказати — божевільними», — подумав Вальдеспіно.

За два місяці до того, коли принц конфіденційно розповів Вальдеспіно, що хоче зробити пропозицію Амбрі Відаль після дуже нетривалого знайомства, приголомшений єпископ благав Хуліана бути поміркованішим. Принц на це зауважив, що закохався і що батько-король заслуговує на те, щоб побачити весілля єдиного сина. Понад те, додав він, якщо вони з Амброю збираються народжувати дітей, то в її віці не можна занадто довго з цим чекати.

Вальдеспіно лагідно всміхнувся до короля:

— Так, дійсно. Пропозиція дона Хуліана захопила нас зненацька. Але він хотів тебе порадувати.

— Його обов’язок перед країною, — з притиском промовив король, — а не перед батьком. І хоча сеньйорита Відаль дуже гарна, ми її не знаємо, вона з-поза нашого кола. У мене є питання щодо намірів, з якими вона прийняла пропозицію дона Хуліана. Він дуже поспішив, і пристойна жінка йому відмовила б.

— Ти маєш рацію, — відказав Вальдеспіно, хоча на захист Амбри можна було сказати, що дон Хуліан практично не залишив їй вибору.