РОЗДІЛ 14

Надії Таві розтанули під цим поглядом, перечікуючи гнів свого дядька.

— Зрозумів, дядьку, — прошепотів він.

Бернард повернувся і почав рух додому.

— Поспішіть, — сказав він, не оглядаючись назад. — Я витратив достатньо часу на цю нісенітницю.

Таві дивився на нього, в шоці, онімілий. Його дядько не був таким розгніваним, скільки Таві пам'ятав себе. Що сталося? Що могло привести його родича до такої люті?

Відповідь прийшла відразу. Комусь, про кого він піклувався, було завдано шкоди, можливо його сестрі Ісані. Невже вона дійсно ледь не померла? О, фурії, як все було погано!

Він тільки тепер зрозумів, що втратив щось значно більше, ніж кілька овець або статус пастуха. Він втратив повагу свого дядька — а він тільки тепер почав усвідомлювати, що він її мав. Бернард ніколи не поводився з ним, як інші — ніколи не показував, що жаліє його через відсутність у нього фурії, ніколи не сміявся з його невміння. У них, особливо протягом останніх кількох місяців, встановилися товариські відносини, яких у Таві не було ні з ким іншим, тихий і ненав'язливий зв'язок рівного з рівним, а не дорослого і дитини. Такі відносини між ними будувалися повільно протягом останніх кількох років, оскільки він служив у дядька.

І тепер це все зникло. Таві не відчував раніше, що у нього було — і тепер це зникло.

Як і вівці.

Вівці були його шансом на майбутнє, щоб уникнути цієї долини, втекти від свого статусу фріка, від небажаної нещасної служби у таборі Легіону.

Сльози сліпили його, хоча він боровся, щоб стримати їх і мовчав. Він не зміг побачити свого дядька, хоча почув його нетерплячий окрик.

— Таві.

Він не почув, як Амара пішла за ним, поки не подався вперед, на голос дядька. Він сліпо переставляв ноги, всередині нього все боліло, гостріше і важче, ніж будь-які рани, які він отримав за день до цього.

Таві йшов, не дивлячись. Неважливо куди принесуть його ноги.

Він нікуди не хотів йти.