РОЗДІЛ 14

Таві блимнув нього, і його живіт скрутився в раптовій невпевненості. — Дядьку? З вами все гаразд?

— Ні, - буркнув Бернард, його голос був тихим. Він постійно спостерігав за Таві. — Мене ледве врятували. Там були й інші клопоти, тому що я пішов шукати овець з тобою.

— Але, дядьку… — почав Таві.

Бернард махнув рукою, щоб він замовк, і важким, ледь сердитим голосом, продовжив. — Ти не хотів. Я знаю. Але через тебе дехто з людей постраждав. Тітка ледь не померла. Ми повертаємося додому.

— Так, дядку, — тихо сказав Таві.

— Мені шкода, але про овець можеш забути Таві. Здається, що є деякі речі, яким ти не зможеш швидко навчитися.

— Але… — почав Таві.

— Помовчи, — підняв голос великий чоловік, попереджачи гнівний тон, і Таві знизав плечима, відчувши сльози на очах. — Це вирішено. — Бернард нарешті відвів свій погляд від Таві і запитав: — Хто ти до Ворона?

Таві почув шелест тканини, коли рабиня присіла у реверансі.

— Мене звати Амара, пане. Я маю повідомлення для мого пана, з Риви до гарнізону. Я загубилася у штормі. Хлопчик знайшов мене. Він врятував моє життя, пане.

Таві відчув короткий спалах подяки до рабині і з надією подивився на дядька.

— Ви врятувалися у таку грозу? Фортуна сприяє дурням і дітям, — сказав Бернард. Він кивнув і запитав: — Ти збігла рабиня, так?

— Ні, пане.

— Побачимо, — сказав Бернард. — Підеш з нами. Не втікай. Якщо я повинен буду слідкувати ще й за тобою, я стану дратівливим.

— Так, пане.

Бернард кивнув, а потім знову нахмурився, повернувшись до Таві, його голос посуворішав.

— Коли ми повернемося додому, хлопче, ти повинен піти до своєї кімнати і залишитися там, і ні з ким не розмовляти, поки я не вирішу, що з тобою робити. Зрозумів?

Таві блимнув на дядька, шокований. Він ще ніколи так не розмовляв. Навіть коли влаштовував Таві прочуханку, ніколи не було чути стриманого, невиразного гніву в його голосі. Бернард завжди контролював себе, завжди був спокійний і розслаблений. Дивлячись на дядька, Таві завжди відчував острах через величезні розміри цього чоловіка з важким, гнівним блиском в очах, через силу його величезних рук. Він не наважувався говорити, але подумки він сперечався з дядьком, виразно показуючи це на обличчі — як він шкодує, як він хоче, щоб все повернулося і стало таким як раніше. Він знав, що плаче, але йому було все одно.

Обличчя Бернарда залишалося твердим, як граніт, і таким же незворушним.

— Ти зрозумів мене, хлопче?