Розділ 41

оли Бун добрався до бухти Чіппева на річці Святого Лаврентія, почало дощити. Вийшовши на пірс, він ледь розгледів удалині обриси замку на Дарк-айленді. Бун бував на острові лише кілька разів. Нещодавно там відбулася нарада, на якій Неш презентував правлінню програму «Двійник». Наразі Бун мав перебувати в Берліні й шукати злочинців, які зруйнували комп’ютерний центр, але правління Братів наполягло на тому, щоб він приїхав на острів. На нього чекала неприємна робота, але накази треба виконувати.

Діждавшись двох найманців, Бун наказав капітанові поромного судна вирушати. Сидячи в кабіні, він намагався оцінити двох найманців, що мали допомогти йому в убивстві. Обидва щойно емігрували з Румунії й доводились один одному якимись родичами. Найманці мали довгі імена з великою кількістю незручних приголосних, і Бун не вважав за потреби запам’ятовувати їхню правильну вимову. Тому він назвав меншого на зріст румуна Ейблом, а кремезнішого — Бейкером. Обидва сиділи з лівого боку, впершись ногами в підлогу човна. Ейбл був балакучий та щось знервовано увесь час теревенив, а Бейкер вряди-годи кивав головою, засвідчуючи свою увагу.

На річці здіймалися високі хвилі й гупали в ніс човна. Краплини дощу барабанили по фібергласовому ковпаку кабіни, нагадуючи Бунові стукання пальців по столу. Двірники клацали вліво-вправо, заледве встигаючи змити зі скла потоки води. Капітан-канадець увесь час тримав радіозв’язок з лоцманами морських контейнеровозів, які доповідали про місцезнаходження й курс своїх суден. «Ми — за півмилі по правому борту, — повторював чийсь голос. — Ви нас бачите? Прийом...»

Бун торкнувся переду своєї куртки й намацав під водонепроникною тканиною два тверді предмети. У лівій кишені його сорочки була ампула з отрутою CS, а в правій — чорна пластмасова коробочка зі шприцом. Бун ненавидів торкатися людей, особливо тих, що помирали, але застосування шприца потребувало певного фізичного контакту.

Коли вони прибули на Дарк-айленд, капітан вимкнув двигун, і човен за інерцією підійшов до пірса. Їх вийшов привітати начальник охорони острова, колишній офіцер поліції на прізвище Фаррінґтон. Він ухопив носовий швартов і накинув його на стійку, а Бун тим часом зійшов на пірс.

— А де решта персоналу? — спитав він.

— Обідають на кухні.

— Де зараз Неш та гості?

— Генерал Неш, містер Корріґан і місіс Брюстер наразі в маленькій їдальні біля кухні.

— Затримайте персонал на кухні ще протягом двадцяти хвилин. Мені треба передати керівництву дуже важливу інформацію. Я не хочу, щоб хтось випадково її підслухав.

— Зрозуміло, сер.

Вони рушили похилим тунелем, що вів до підвалу замку. Бун переклав коробочку зі шприцом у кишеню штанів, а найманці тим часом скинули свої мокрі накидки. Під ними виявилися чорні костюми та краватки — наче румуни зібралися на сільські похорони. Підошви їхніх шкіряних черевиків зашерхотіли по східцях головного входу.

Дубові двері були зачинені, і Бун на кілька секунд завагався. Він чув, як позаду важко дихали й нервово почісувалися румуни. Мабуть, їм було невтямки, чому треба зволікати. Бун пригладив своє мокре волосся, випрямився й увійшов разом з найманцями до їдальні.

За довгастим столом сиділи генерал Неш, Майкл і місіс Брюстер. Вони якраз доїли томатний суп, і Неш тримав у руці тарілку з бутербродами.

— Що вам тут потрібно? — грубо запитав він Буна.

— Я дістав певні вказівки від правління.

— Я є головою правління, але нічого про це не знаю.

Місіс Брюстер узяла в Неша тарілку й поставила її на стіл.

— Я скликала другу телеконференцію, Кеннарде.