Розділ «37»

До п’ятниці Соня не відписала, тож Марк не очікував побачити її в суботу за ліфтом. Попри це, ввечері четверга хлопчак один раз перебрався до будинку по той бік ліфта. Після уроків, перед тим як іти додому, він збігав до «Кошика», за власні гроші купив кілограм найдешевших сосисок, півбуханця чорного хліба та чотири великі помідори (помідори в березні коштували недешево, але з овочів нічого іншого в «Кошику» не знайшлося). Марк склав продукти до рюкзака й пізнього вечора, непомітно вислизнувши з квартири, переніс усе до світу із застиглим сонцем. Тоді, в четвер тобто, він ще сподівався, що Соня озветься, проте найважливішим було дізнатися, що станеться з продуктами, якщо їх залишити в тому світі. Хлопець без проблем відбув перехід — на п’ятому серцебиття лише трохи пришвидшилося, — розклав усе куплене на траві під дубом і повернувся назад.

У п’ятницю Соня знову до школи не прийшла.

Уранці суботи, 26 березня, Марк засів за уроки. 28-го мали би початися канікули, проте через затяжний зимовий карантин їх скоротили до чотирьох днів — від 31 березня до 3 квітня. Упоравшись із домашнім завданням, хлопчак поцупив із кухні коробку сірників, на балконі зі старого дідового чемодана, в якому зберігались інструменти й різний дріб’язок, дістав мисливський ніж і компас, а з вітальні прихопив кілька старих газет для розпалювання вогнища. Потому, сказавши батькам, що йде гуляти — до обіду розпогодилося, на небі лиш де-не-де млявими мазками висіли прозірчасті хмари, — Марк збіг на перший поверх і розпочав перехід. На п’ятому, ставши спиною до ліфтових дверей, хлопчак не відразу збагнув, що думає не про потвору за спиною, а про те, що сталося із покинутою під дубом їжею. І коли позаду пролунав знайомий шиплячий шепіт, він лише злегка напружився, проте не більше.

Менш ніж через хвилину Марк штовхнув масивні дерев’яні двері й ступив із будинку на схил пагорба. Кілька секунд кліпав і мружився: очі звикали до сонця. Прибравши долоню від обличчя, побачив Соню. Дівчина в легкому квітчастому платті з коротким рукавом стояла під дубом, біля того місця, де лежали продукти, й дивилася на Марка. Хлопець помахав їй. Соня недбало махнула рукою у відповідь.

— Це ти приніс? — запитала дівчина, коли хлопець наблизився.

— Ага.

— Знав, що я прийду? — Її обличчя підсвітила слабка посмішка.

Марк розглядав дівчину. Синці зійшли, тільки під кутиками очей лишилися бляклі латки фіалкового кольору. Обличчя вкривала рівна засмага. Хлопець також помітив розсип невеликих прищів довкола рота — ще тиждень тому їх не було.

— Ти таки читала мої повідомлення.

— Звісно, читала. Відповідай на запитання.

— Не знав. Я приніс усе в четвер. Хотів перевірити, що станеться з продуктами, і… — Марк не наважився доказати «…і подивитися, чи не з’їсть їх хто-небудь», — просто подивитися, що з ними буде.

Соня розгорнула пакет із сосисками, дістала одну, принюхалася.

— Ніби нормальна.

— Засмажимо? — Він показав їй затиснуті в кулаці газети. — Я взяв сірники, щоб розпалити вогонь.

— Можна.

Марк присів, через пакет торкнувся пальцями хліба.

— А хліб зачерствів. — Помідори трохи розм’якли, проте, певна річ, за півтори доби нічого з ними не трапилось. Загалом продукти мали такий вигляд, як і повинні були мати, пролежавши півтора дні без холодильника. Хлопець підвівся. — Ти надовго сюди?

Соня з насолодою, на повні груди втягнула насичене йодом повітря.

— На весь день.