Розділ «16»

Марк вирішив дочекатися Соню після уроків за школою. Не на ґанку — не хотів, щоб їх бачили разом, — а трохи вище, на Пушкіна, де починалися приватні будинки. Марк не знав, що говоритиме, і навіть не був певен, що воліє говорити, проте якесь невиразне, невикінчене, не остаточно оформлене почуття важким клубком засіло у грудях і втримувало його на місці.

Чекати довелося довго — у 8-Б того дня було вісім уроків, — і Марк устиг задубнути й змокнути під мжичкою, що час від часу сіялася з низько навислих хмар, перш ніж за десять до четвертої приглушений шкільними стінами дзвінок сповістив про закінчення уроку. Соня з’явилась на ґанку останньою. Худорлява постать відокремилася від кущів, що росли під стінами школи, коли решта школярів уже розбрелася хто куди. Опустивши голову та вчепившись руками в лямки наплічника, дівчина закрокувала в бік Обласного управління нацполіції.

Помітивши Марка, Соня перейшла на протилежний бік вулиці. Хлопець виждав, поки вона порівняється з ним, а тоді також перейшов дорогу. Він тупцяв назирці, тримаючись на відстані випростаної руки, проте Соня не озиралася та поводилася так, ніби не впізнавала його.

Коли вони опинилися на місці, де у вулицю Пушкіна впирається провулок Миколи Хвильового, Марк оббіг дівчину та зупинився посеред дороги.

— Почекай, будь ласка. Не вдавай, що нічого не сталося. Не тікай.

Соня дивилася повз нього. Крихітна чорна зіниця, майже непомітна за побагровілими напівопущеними повіками, зацьковано металася, перескакуючи з точки на точку, та погляд не фокусувався ні на Марковому лиці, ні на будівлях чи парканах уздовж вулиці. Соня перебувала десь не тут, в якому-небудь іншому, лише їй видимому світі, й хтозна, що їй ввижалося в тінях, які на ту мить оточували її звідусіль.

— Я хочу допомогти, — сказав Марк, після чого набрав у груди повітря та зробив те, на що ніколи раніше не наважувався: взяв її за руку.

— Не торкайся мене, — немов обпечена, прошипіла дівчина. Марк відпустив долоню, проте дорогу не звільнив, і тоді Соня вигукнула так голосно, що хлопцеві заклало вуха: — НЕ ТОРКАЙСЯ МЕНЕ!

Марк відсахнувся. За його спиною височіла будівля Облуправління поліції, тож метрів за двадцять далі по Хвильового, на стоянці навпроти чорного входу, стояло четверо чоловіків і жінка — всі в уніформі. Двоє чоловіків курили. Марк зиркнув на них, замлів, бо всі п’ятеро спрямували погляди просто на нього, після чого, доки вони не подумали, начебто це він поставив Соні синці, відступив із тротуару.

Дівчина, ще дужче втиснувши голову між пліч, задріботіла геть. Не досягнувши чорного входу, кинулася бігти, за кілька секунд досягла перехрестя та, пірнувши праворуч, зникла з поля зору.

Марк, утупившись під ноги, не наважуючись не те що зиркнути, а навіть подумки потягнутися в бік полісменів, посунув слідом.

За хвилину хлопець зайшов до свого під’їзду. Металеві двері спружинили та м’яко зачинилися. Від сходів, що вели до ліфтового майданчика першого поверху, Марк почув тихий шурхіт. Звук долинав згори та ліворуч. Хлопець задер голову й побачив носак синьо-зеленої кросівки «Nike», що стричав з-за труби сміттєпроводу. Соня. Чомусь вона не поїхала додому, а сховалася у переході між першим і другим поверхами.

Марк наблизився до ліфта й натиснув кнопку виклику. Соня точно звихнута. Кілька секунд хлопець вагався, чи не підійти до дівчини, та зрештою вирішив, що не варто — досить із нього на сьогодні. Він дочекався ліфта й поїхав до себе на восьмий.

Пізніше Марк намагався пригадати, коли саме почав вслухатися й рахувати поверхи. Він зайшов до квартири, сів на пуфик, зняв кеди. Гукнув маму, проте в квартирі нікого не було. Потім подався на кухню, зазирнув до холодильника в пошуках чим підживитися. За цей час ліфт спустився з восьмого на перший, хтось зайшов до кабіни та рушив нагору.

Усередині ліфта понад панеллю з кнопками є невелике цифрове табло, що показує поверхи, повз які рухається кабіна. Марк за більше ніж півроку користування ліфтом знав, як швидко змінюються цифри, а тому, подумки рахуючи, міг визначити, на якому поверсі зупиниться ліфт (стіни всередині багатоповерхівки нетовсті, тож, якщо телевізор у кухні вимкнений, звук ліфта чути добре). Нишпорячи очима по холодильнику, хлопець став знічев’я рахувати: один… два… три… За мить після трійки розмірене гудіння обірвалось характерним «тцуф-ф-ф». Ліфт зупинився.

«На четвертому», — неуважно відзначив Марк.

Поки він діставав із холодильника банани, плавлений сирок, пластикову коробочку з йогуртом, ліфт поповз далі. Цього разу Марк не встиг дорахувати навіть до двох — тцуф-ф — і ліфт знову зупинився.

«Шостий?» — подумав хлопець.

Мав би бути шостий. Хто їхатиме ліфтом із четвертого на другий?