Розділ «37»

— Чому твоя мама не піде від нього? Вона його досі любить?

Соня фиркнула.

— Іноді мені здається, ми дивимось на нього, але бачимо різних людей. Мабуть, мамі колись було добре з ним, і вона бачить те, що минуло. Я ж просто не знаю його колишнього, і бачу лише те, що лишилося.

Друга спроба змінити тему вдалася краще: Марк потягнувся по одяг і дістав із задньої кишені джинсів компас.

— Глянь, що я маю.

— Що це? — Соня з цікавістю зиркнула на циліндричну металеву коробочку, з поверхні якої місцями пооблуплювалася фарба.

— Дідів компас, — сказав хлопець.

Дівчина прискалила око.

— Нащо він тобі?

— Я ж говорив уже: треба тут усе дослідити.

Соня гмикнула.

— Що? — глипнув спідлоба Марк. — Хіба тобі нецікаво?

Хлопець відкинув кришку та легенько струснув компас, примушуючи магнітну стрілку обертатися. Стрілка, рівномірно сповільнюючись, крутилася секунд п’ятнадцять і зрештою застигла, вказуючи на точку трохи лівіше від валунів біля дуба. Марку не сподобалося те, як стрілка гальмувала. Він іще раз потрусив компас. Цього разу, зупинившись, стрілка показала на пагорб за дерев’яним будинком. За третім разом вона повернулася до моря.

— Тут немає магнітного поля, — стурбовано висновкував Марк.

Соня закотила очі.

— Тобі не пофіг?

Суплячись, хлопець подивився на сонце.

— Ти не розумієш. Це недобре. Це дуже погано. Це означає, що тут, ну, ніби як немає щита, який би захищав від сонячної радіації, а через це ми можемо…

— Немає тут ніякої радіації! — обірвала його Соня. — Я ходжу сюди п’ять років.

Марк наче й не чув її.