Розділ «71»

Вони просиділи на майданчику перед виходом на горище півтори години. Соня поволі затихала. За чверть до десятої їй зателефонувала мама. Дівчина не стала відповідати і безпорадно зиркнула на Марка. Хлопець думав про своє, а коли вловив Сонин погляд, так само безпорадно пересмикнув плечима. Він не знав, що порадити.

Удруге Ірма Марчук зателефонувала через півтори хвилини. Соня прийняла виклик, розповіла, ніби батько зачинився у квартирі, після чого запевнила маму, що з нею все гаразд, вона в під’їзді з Марком Грозаном. Дівчина тицьнула телефон у хлопчакову руку. Він спершу не зрозумів, чого вона від нього хоче, потім одчайдушно замотав головою, проте Соня не відступалася, знаками просячи заспокоїти маму. Зрештою Марк узяв смартфон і промимрив, що з Сонею все добре та що сьогодні вона переночує в нього, батьки не проти. Ірма Марчук лише стомлено подякувала.

Про жінку, яку привів додому Ігор, Соня не обмовилася жодним словом.

Буквально через п’ять хвилин Маркові зателефонувала його мама. Схвильовано, але без притиску поцікавилася, як у нього справи. Марк сказав, що він із Сонею Марчук на майданчикові під горищними дверима, тоді стисло описав ситуацію із Сониним батьком і запитав, чи можна дівчині сьогодні переночувати в них. Яна звеліла приходити вже, та Марк відпросився, сказав, що вони ще трохи посидять і спустяться пізніше.

Спливла хвилина після того, як хлопець завершив розмову з матір’ю, аж раптом зі сходового прольоту долинуло клацання дверного замка й негучне скрипіння давно змащуваних дверних петель. Соня, почувши це, підібралася.

— Це моя квартира, — прошепотіла дівчина.

У Марка кольнуло в животі, наче хтось штрикнув його ножем.

— Упевнена?

— Так.

На горищі загув ліфтовий двигун. Соня стрімко підхопилася та, приклавши вказівний палець до губів, навшпиньки збігла на майданчик десятого поверху. Хлопчак подався за нею. Вони присіли на першій сходинці сходового прольоту, звідки було видно частину майданчика дев’ятого поверху.

— Це вона. Дивись, — ледь чутно просичала Соня. Її губи кривилися, наморщений лоб нагадував топографічну карту встеленої хвилястими дюнами пустелі. — Шльондра.

Марк нахилив голову до колін. Навпроти ліфта, обома руками тримаючись за лямку перекинутої через плече сумки зі штучної шкіри, стояла підтоптана жінка невизначеного віку з одутлими губами й брезклим пласким обличчям. На собі мала покошланий твідовий жакет і коротку смугасту спідницю, з-під якої стирчали худі зморшкуваті ноги. Пасма немитого волосся пшеничного кольору були недбало заправлені за ледь відстовбурчені вуха. Ліфт підіймався з першого поверху, й жінка нервувала. Вона двічі зиркала в бік Сониної квартири та кілька разів гарячково тицяла в кнопку виклику ліфта.

— А де твій батько? — пошепки запитав Марк.

— Мабуть, удома.

— То він там сам?

Запитання було якимось тупим, не просто недоречним, а цілковито безглуздим, тож Марк не здивувався, що Соня не відповіла.

Ліфт приїхав, жінка прослизнула до кабіни, й двері зачинилися. Дівчина смикнула хлопця за руку.

— Пішли.

Марк подумки запитав «куди пішли?», та попри це, немов у трансі, посунув назирці за дівчиною. Вони спустилися на дев’ятий поверх.