Розділ «4»

Марка тіпало всю дорогу до школи. У роті стояв гіркий присмак, наче слова, що так невчасно зірвалися з язика за сніданком, були вимащені гірчицею із димедролом. Сльози олов’яною поволокою застилали очі. Він не плакав, ні, почувався радше розгубленим, однак предмети у полі зору поставали розмазаними, ніби в тумані.

Уже на шкільному ґанку хлопець згадав, що першого уроку немає, і здригнувся від спалаху роздратування, короткого, мовби виблиск металу, і водночас достатньо сильного, щоб усвідомити, що нічого подібного раніше не відчував. Тепер доведеться невідь-де тинятися аж годину. Втім, злість швидко минула. На кілька секунд він застиг у нерішучості (від думки про те, щоб піти додому, під серцем засмоктало), потому, склавши руки на грудях, розвернувся спиною до школи. І тоді зауважив: усі, хто піднімався ґанком, кидали на нього скоса насторожені погляди й старанно обходили стороною. Це було особливо помітно, бо Марк стовбичив за крок від дверей.

Іще гірше за сторожкі погляди дошкуляло перешіптування. Попід будівлею 15-ї школи — і з боку Пластової, і з боку Пушкіна — вишикувалось зо два десятки машин, до входу неперервним потоком стікалися учні, проте звуки затихали, вичахали під ґанком, як мов їх глушили невидимим силовим полем. До Марка долітав лише жовчний шепіт, із якого було годі вирізнити слово. Хлопець нервовим жестом поправив окуляри й почав дивитися поверх голів. Зачепився поглядом за ватагу семикласників, які, штовхаючись і регочучи, перетинали перехрестя, проте вони затихли, щойно побачили, що Марк на них дивиться.

Зрештою Марк спустився зі шкільного ґанку та зайшов за клумбу, краєм ока спостерігаючи, як його проводжають очима. Зупинився, все ще не знаючи, як бути. У животі бурчало — він не встиг поїсти, — ступні помалу пробирало холодом (до школи від їхнього будинку менш як п’ятсот метрів, тож Яна, коли не було дощу, дозволяла Маркові піти на уроки в кедах).

Зателенькав дзвінок. Двоє десятикласників неквапливою ходою клигали до школи. За перехрестям один озирнувся, тицьнув пальцем у Марка та щось проказав. Другий повернув голову й скривився — чи то презирливо, чи то з відразою. Марк провів понурим поглядом обох, аж поки вони не зникли за дверима, а тоді відчув, як у грудях розростається пекуча образа і якась безформна, несфокусована злість. Він злостився ні на кого та водночас на всіх. Арсен мав рацію: у новій школі, в якій за півроку Марк так і не зміг освоїтися, хлопцю важливо було почуватися прийнятим, не залишитися на узбіччі. Натомість упродовж останніх місяців Марка, по суті, перестали помічати. Спочатку, ще у вересні, хлопця зустріли зі сторожкою цікавістю, як зрештою і будь-якого новачка, проте цікавість доволі швидко згасла. Невдовзі Марка почали штрикати насмішками, промацуючи поріг чутливості, з’ясовуючи, як далеко новачок дасть їм змогу зайти. Втім, знущання завмерли, по суті, в зародку. На початку жовтня раптом стало зрозуміло, що невисокий круглолиций новачок розумніший не лише за решту учнів 8-А, але й за окремих учителів, і замість підлабузнюватися завжди намагається учителям опонувати. Що особливо здивувало Маркових однокласників і що, ймовірно, остаточно вберегло його від цькувань — хлопець навчався майже не докладаючи зусиль. Марк Грозан не був зубрилкою, радше навпаки — через дивовижну здатність засвоювати все на льоту він практично не вчив. Для підготовки до контрольної йому достатньо було прогорнути кілька сторінок у підручнику на перерві перед уроком. Зіграло роль також і те, що хлопець завжди радо давав списувати.

Ще одна причина появи довкола Марка захисного бар’єру стосувалася його батька. Або якщо говорити більш точно: зарплатні його батька. Одним із завучів 15-ї школи працювала Марина Єзерська. Її дочка, Леся, була старостою 8-А. Наприкінці червня 2015-го молодший Маринин брат, двадцятисемирічний Олексій Яцик, влаштувався бухгалтером у рівненський офіс «Затишної кімнати». Бухгалтером Яцик виявився нікудишнім, тож через місяць його вигнали. Та все ж він устиг дещо дізнатися та розповів сестрі, що Віктор Грозан, його бос, за перший місяць літа отримав тридцять шість тисяч зарплатні. І це без преміальних. Невдовзі про це було відомо Лесі, а від Лесі — всьому 8-А. Ніхто із класу не міг збагнути, що такого може робити людина в Рівному — звичайна людина, із плоті та крові, не програміст і не бандит, — щоб заробляти тридцять шість тисяч гривень на місяць. Таким чином частина таємничої Вікторової аури ніби передалася його синові, й відтоді Марка Грозана не займали, згадуючи про новачка лише під час контрольних робіт.

За невеликим винятком. Позаминулої середи, 17 лютого, на якийсь час про Марка заговорила вся школа. Це сталося після раптової смерті десятикласника Тохи Шпакевича.

Сьомим уроком тієї середи була фізкультура. Марк чергував, тому затримався, наводячи лад у кабінеті географії, та прийшов до роздягальні останнім. Його це влаштовувало: він соромився своїх стегон і живота, тож за можливості волів перевдягатися наодинці. Єдиним, кого хлопець побачив у роздягальні, був Тоха Шпакевич із 10-Б: у 10-Б сьомим уроком також стояла фізкультура. Марк прослизнув повз старшокласника, крадькома розглядаючи його. Гострий борлак, худі ребристі груди, кістляві руки, обплетені, немов мотузками, товстими венами. Високий, як жердина, Тоха впродовж двох останніх років грав на позиції атакувального захисника у шкільній баскетбольній команді. Тоха Шпакевич чи не єдиний зі спортсменів-старшокласників не кошмарив за першої-ліпшої нагоди хлопців із молодших класів, тож Марк почувався відносно розслабленим.

— Привіт, малий! — кинув із лави Тоха.

— Привіт, — відповів Марк.

— Як справи?

— Добре.

Тоха закінчував перевдягатися. Марк пройшов до вільного вішака, без поспіху витягнув із наплічника спортивні штани та футболку. Сів на лаву, почав розв’язувати шнурівки. За кілька метрів від нього Тоха Шпакевич також присів, схилившись над кросівкою.

Марк не квапився стягувати джинси, чекаючи, поки Тоха підніметься та вийде із роздягальні, проте старшокласник завмер і не ворушився. Марк виждав кілька секунд, а тоді обережно, спідлоба, зиркнув на Шпакевича. Побачив кисті рук, які, химерно вивернувшись, лежали на підлозі, після чого відверто вирячився. Тоха застиг, налігши тулубом на ногу та звісивши руки вздовж гомілки. Вкрита каштановими кучерями голова безсило прихилилася до коліна. Здавалося, хлопець заснув, зав’язуючи шнурівки на правій кросівці.

Маркове серце вкрилося кригою.

— Ей, ти чого?

Ніякої реакції. Хлопець підвівся, підступив до лави, на якій, скорчившись у химерній позі, закляк старшокласник, і схилився над ним.

— Тоха? — Тієї миті Марк подумав, що ніколи раніше не звертався до Шпакевича на ім’я. Про всяк випадок буркнув: — Ти з мене приколюєшся? — і поторсав десятикласника за плече. Голова сповзла з коліна, слідом посунувся тулуб, і через секунду Тоха Шпакевич мішком повалився на підлогу.

Марк не чіпав його. Вирішивши, що юнак знепритомнів, побіг по фізрука. Той, лише приклавши вухо до грудей Шпакевича, зрозумів, що з хлопцем скоїлося дещо гірше за втрату свідомості. Далі фізрук діяв правильно: двох дівчат послав по медсестру, ще одну, з 8-А, — по завуча, товаришеві Шпакевича із 10-Б наказав викликати швидку, а потім до приїзду медиків з осатанілим відчаєм робив юнакові штучне дихання та непрямий масаж серця. Усе правильно, проте врятувати Тоху не вдалося. Лікарі приїхали за чверть години й констатували смерть.