Розділ «62»

Упродовж ночі з неділі на понеділок холодний фронт відповз на північ. Дощ ущух невдовзі після світанку, а перед обідом хмари розступилися, і температура різко підскочила. Стало майже по-літньому спекотно.

За чверть до третьої Марк вийшов на вулицю та вмостився на лаві навпроти під’їзду. У Соні було сім уроків, і за кілька хвилин вона мусила повертатися зі школи. Невдовзі з-за рогу з’явилася худорлява постать дівчини. Побачивши Марка, вона ніяк не відреагувала, проте, наблизившись до лави, зупинилася.

— Ти як? — замість привітання почав Марк. Соня мала такий вигляд, наче всю ніч не спала: під очима — темні кола, волосся — немите, очі — ніби олов’яні.

На запитання дівчина не відповіла, натомість промовила:

— У школі сказали, ти більше не повернешся.

Хлопчак смикнув плечима.

— Ну, так. А що?

— А оцінки?

— Так поставлять. Контрольні потім напишу, типу, індивідуально.

За Марковою спиною тихо пілікнув домофон, і ще до того, як двері під’їзду відчинилися, Соня сполохано сіпнулася. Її вилиці напружилися, а очі метнулися до входу в будинок. Марк озирнувся. На ґанок вийшов їхній сусід із п’ятого поверху. У правій руці він тримав ключі від машини, в лівій — кілька пластикових папок, плечем притискав до вуха телефон. Не глянувши на підлітків, чоловік попрямував до гаражів.

— Ти чого? — Марк повернув голову до дівчини.

Соня знову проігнорувала запитання.

— Перейдеш до іншої школи? — Її вилиці розслабилися; дівчина проводжала поглядом сусіда.

Хлопчак пригадав розмову з мамою та вже розтулив рота, намірившись буркнути «ага, до п’ятої», коли раптом, схаменувшись, сердито пирхнув.

— Я ж тобі говорив уже: до вересня мене тут не буде. — Соня мовчала, тому він додав: — Я на тебе чекав.

— Я зрозуміла.

Марк закинув голову, зиркнув на десятий поверх.

— Ти була там учора?

Дівчина вирішила, що це чергове прохідне запитання, й відповіла майже недбало: