Розділ «58»

У п’ятницю, 8 квітня, Маркові зняли пов’язку, і в дзеркалі вестибюля травматологічного відділення Центральної міської лікарні він уперше роздивився зарубцьовану рану над правим оком. Шрам утворився нівроку. Хлопець хвилину не міг відвести від нього ошелешеного погляду. Половина правої брови щезла. Рубець витягнувся на добрі п’ять сантиметрів над надбрів’ям, перетинав увесь лоб і сягав коренів волосся — здаля він нагадував фотографії розколів у марсіанській корі, які Марк бачив на сайті NASA. Окремі зарубцьовані відгалуження заповзали на скроню. Хлопець поворушив шкірою на лобі й скривився: огидний червоний шрам запульсував, як черв’як.

Опівдні Арсен з онуком повернулися додому. Марк зачинився у своїй кімнаті, від обіду відмовився. Він зробив планшетом кілька селфі, та, перемикаючись між знімками, прискіпливо розглядав шрам за максимального збільшення. Споглядання гнітило. Хлопчак мимоволі переварював подробиці сутички в туалеті: вереск Мрозовича, напад Центнера, поява Соні й несподівана допомога Адріана. Щоб якось відволіктися, він узяв до рук планшет, зайшов у «Facebook» і почав гортати стрічку новин. Третім згори програма підкинула рекламне повідомлення про те, що зйомки п’ятої частини «Піратів Карибського моря» завершилися та продюсери готові вже у жовтні показати перший трейлер до фільму.

Секунд тридцять Марк тупився в екран, не розуміючи, чому його кинуло в жар, а потім згадав — і планшет заледве не випав із рук. Із тоскним відчуттям, що скалкою застрягло в грудях, він подумав про Джека Спарроу — того, який залишився у трилітровій банці під валунами у світі по той бік ліфта. Що сталося з джунгариком? Він іще живий? Бляха, як можна було забути про хом’яка?!

Хлопець прикусив губу та спробував заспокоїтися — це ж лише гризун, еге ж? — але стишити тривожний щем у грудях не вдавалося. Марк губився в догадках, що його так зачепило. Він не міг підшукати раціонального пояснення своїм почуттям, але чомусь йому страшенно не хотілося, щоби хтось гинув у тому світі з його вини. Не хотілося починати знайомство з тим світом зі смерті, навіть якщо йдеться про смерть крихітного джунгарика. Він мусить витягнути хом’яка. Або хоча би підкинути корму на кілька днів.

Марк рушив до виходу з кімнати, проте за крок від дверей застиг. У голові сплив спогад про борсука, що б’ється головою в масивні вхідні двері дерев’яного котеджу. Що, як він знайшов і прикінчив джунгарика? Що, як він досі сидить на ґанку будинка? Марк припустив, що це насправді не так страшно, навряд чи борсук пролізе досередини будівлі. Гірше буде, якщо тварина причаїлася та піджидає, коли хтось поткнеться назовні.

Хлопець стримів перед дверима кімнати й розмірковував. Як там казала Соня? Треба почекати кілька днів. Але кілька днів — це скільки? Відтоді як він побачив борсука, минуло три дні. Цього достатньо? Чи ні?

Зрештою Марк наважився йти. Якщо борсука не буде, він зможе перебігти схилом, сипонути хом’якові корму, кинути свіжої трави й чкурнути назад. На це знадобиться півтори-дві хвилини. Що страшного може трапитися за дві хвилини?

Ще трохи поміркувавши, Марк вирішив попередити Соню. Про всяк випадок. Хтось має знати, куди він пішов. Хлопець не став телефонувати (до закінчення уроків іще було півтори години), натомість повернувся до планшета, провів по екрану пальцем і зайшов у «Контакт». Серед діалогів відшукав переписку із Сонею та взявся швидко друкувати.

Марк 13:38

привіт

я йду туди

забув про Джека Спарроу

вже три дні пройшло

ще, мабуть, день, і він здохне від голоду

якщо вже не здох

тому… раптом щось трапиться…

Хлопчак перечитав написане й насупився. Схоже на посмертну записку самовбивці, втім, що-небудь змінити він уже не міг. Він швидко дописав:

Марк 13:39

ну, просто хочу, щоб ти знала