Розділ «72»

Доки ліфт повз на четвертий поверх, хлопець міркував, що робитиме, якщо на якомусь із проміжних поверхів його заскочать дорослі. Вдасть, наче нічого не відбувається? Він скоса глипнув на голі ступні, що зрадливо стирчали з-під килима. Просто вибігти з кабіни й драпонути геть? Це рівнозначно визнанню вини. Зрештою Марк вирішив, що в разі чого найліпше буде не тікати, а сказати, що повертався додому, а килимовий згорток уже стояв у кабіні до нього.

Майданчик четвертого поверху виявився порожнім. Ліфт спустився на другий, рушив до шостого. На шостому поверсі — також нікого. Щойно двері розчахнулися, Марк гарячково вдарив по двійці. Кабіна посунула вниз. Проміжки часу між зупинками довшали, і разом з ними зростало хвилювання. Коли кабіна наближалася до восьмого, хлопець затримав дихання, а перед відчиненням дверей узагалі закусив губу й замружився. Через секунду Марк розплющив око, побачив, що на поверсі — нікого, полегшено видихнув, і знову натиснув на двійку. До десятого він дістався без проблем.

Хлопчак розвернувся спиною до дверей, клацнув по п’ятірці, і кабіна почала опускатися. За секунду до зупинки ліфта на п’ятому поверсі Марк подумав, що нічого не вдасться, Соня мала рацію — істота не з’явиться, проте двері роз’їхалися, і на нього війнуло добре знайомим смородом протухлого й холодом.

Істота за його спиною глухо рохнула.

Кров відринула від обличчя. Такого раніше не траплялося. Потвора видавала нестямну суміш звуків — харчання, злостиве шипіння, клацання, — але до кабіни не заходила. Від страху Маркові руки замліли, наче він опустив їх у крижану воду. Що тепер? Він пригадав, що казала Соня. Не озирайся і мовчи — чорт забирай, це нібито так просто, та що робити, якщо істота не заходить до ліфта?! Виштовхувати її задом?

Спливло півхвилини. Сердите тріскотіння не стихало та, як і раніше, долинало з-за меж кабіни. Потвора не йшла. Вся нижня частина Маркового тіла заніміла, хлопець відчував, здавалося, що ноги зламаються, мов сірники, варто йому лише на секунду розслабити м’язи.

Несподівано знизу — з четвертого чи третього поверху — долинуло човгання кроків. Хтось із пожильців вийшов на майданчик і підіймався сходами. Істота блискавично заскочила до кабіни, — ліфт захитався, — після чого стулки за нею захряснулися так стрімко, ніби за ними розпрямилися велетенські пружини із загартованої сталі.

Лампа, що освітлювала кабіну, кілька разів блимнула. Марк стиснув щелепи так, що заскрипіли зуби: не вистачало тільки, щоб вимкнулося світло. Хлопцю здавалося, що серце зараз вибухне. Потвора за його спиною аж захлиналася.

Збігла ще хвилина, нічого не змінювалось, і Марк вирішив, що так не може тривати вічно. Переборюючи млість, він обома руками обхопив згорток, сховав за ним голову і, не відриваючи килим від стіни ліфта, взявся посуватися в бік виходу. Потвора породила утробний клекотливий рик. Хлопець зіщулився та подумки приготувався до того, що істота почне шматувати його, проте не відчув навіть випадкового доторку. До краю напруживши м’язи, хлопчак ривком перетягнув килим до протилежного кута кабіни, потім, заплющивши очі, виставив праву руку вбік, навпомацки знайшов крайню кнопку в лівому нижньому куті панелі та натиснув її.

Істота відступила до задньої стіни, кабіна рушила вгору.

Поки ліфт підіймався, Марк віддихувався та гнав геть колючі думки про Гришину, яка може чекати в дерев’яному будинку. Хлопчак невесело гмикнув: у тому було щось жахливо кумедне. За спиною навісніє смердюче створіння невідомої природи, попереду підстерігає напівжива (напівмертва?) Гришина, а він застряг поміж ними із загорнутим у килим і налиганим до безпам’яті сорокарічним мужиком.

Кабіна зупинилася, двері роз’їхалися.

Гришиної не було.

Озвіріле шипіння за спиною різко обірвалося. Марк лише трохи посунув килимовий згорток, після чого той сам випав із ліфта.

На другому поверсі котеджу все було як зазвичай: ті самі облуплені стіни, продовгувате вікно, скрипуча підлога під ногами. Хлопець переступив килим, узявся за той край, де була голова Сониного батька, й відсунув його від ліфта, щоб ноги не заважали ліфтовим дверям зачинитися.

Ігор глухо застогнав, ступні заворушилися. Марк уже намірився повертатися, проте простягнута до кнопки виклику рука застигла на півдорозі. Він подумав, що килим краще забрати із собою, інакше доведеться пояснювати, куди він зник. А для цього потрібно було видобути із нього Сониного батька. Марк роззирнувся: у вузькому коридорі перед ліфтом не вистачало місця, щоб розгорнути килим, отже, йому доведеться виносити все надвір.

Хлопець подивився на руки — пальці дрібно тремтіли. Потім підступив до дерев’яних поручнів і зазирнув у сходовий проліт. Унизу нікого не було. Тоді схопився за край згортка та поволік його до сходів. Чоловік у килимі безперестану в’яло постогнував. Марк, задкуючи, спустився на перший поверх. Ігореві ступні приглушено бахкали, зсуваючись зі сходинки на сходинку. Хлопчак спітнів і геть знесилів, однак за дві хвилини витягнув згорток на ґанок дерев’яного будинку. Розвернув його паралельно до дверей і штовхнув ногою. Сувій легко розкрутився, Сонин батько злетів із ґанку та за інерцією прокотився по траві. Він спробував зіп’ястися на ноги, та спромігся лиш ненадовго підвести голову, після чого клюнув носом у траву.

Двері за Марковою спиною, рипнувши, відчинилися. Хлопець здригнувся.

— Це я.